Правильне числення собівартості продукції має важливе значення: чим краще організован облік, чим досконаліше методи калькулювання, тим легше виявити за допомогою аналізу резерви зниження собівартості продукції. На промислових підприємствах застосовуються три основних методи калькулювання собівартості й обліку витрат на виробництво: позаказний, попередільний і нормативний.

Позаказний метод застосовується найчастіше в індивідуальному і дрібносерійному виробництві, а також для калькулювання собівартості робіт ремонтного й експериментального характеру. Метод цей полягає в тому, що витрати на виробництво враховуються по замовленнях на виріб чи на групу виробів. Фактична собівартість замовлення визначається по закінченні виготовлення виробів чи робіт, що відносяться до цього замовлення, шляхом підсумовування усіх витрат по даному замовленню. Для числення собівартості одиниці продукції загальна сума витрат за замовленням поділяється на кількість випущених виробів.

Попередільний метод калькулювання собівартості знаходить застосування в масовому виробництві з коротким, але закінченим технологічним циклом, продукція, що випускається підприємством, однорідна по вихідному матеріалі і характеру обробки. Облік витрат при цьому методі здійснюється по стадіях (фазам) виробничого процесу. Наприклад, на текстильних комбінатах - по трьох стадіях: прядильне, ткацьке, оздоблювальне виробництво.

Нормативний метод обліку і калькулювання є найбільш прогресивним, тому що дозволяє вести повсякденний контроль за ходом виробничого процесу, за виконанням завдань по зниженню собівартості продукції. У цьому випадку витрати на виробництво підрозділяються на двох частин: витрати в межах норм і відхилення від норм витрати. Усі витрати в межах норм враховуються без угруповання, по окремих замовленнях. Відхилення від установлених норм враховуються по їхніх причинах і винуватцям, що дає можливість оперативно аналізувати причини відхилень, попереджати їх у процесі роботи. При цьому фактична собівартість виробів при нормативному методі обліку визначається шляхом підсумовування витрат по нормах і витрат у результаті відхилень і змін поточних нормативів.

Основною метою планування собівартості є виявлення і використання наявних резервів зниження витрат виробництва і збільшення внутрішньогосподарських нагромаджень. Знижуючи витрати виробництва в результаті заощадження минулої і живої праці, промисловість намагається поряд з ростом нагромаджень збільшити обсяг випуску продукції. Плани по собівартості повинні виходити з прогресивних норм витрат праці, використання устаткування, витрати сировини, матеріалів, палива й енергії з урахуванням передового досвіду інших підприємств. Тільки при науково-організованому нормуванні витрат можна виявити і використовувати резерви подальшого зниження собівартості продукції.

Планова собівартість визначається шляхом техніко-економічних розрахунків величини витрат на виробництво і реалізацію всієї товарної продукції і кожного виду виробів. У залежності від характеру виробництва застосовується ряд показників, що характеризують собівартість продукції.

При випуску одного виду продукції собівартість одиниці цієї продукції є показником рівня і динаміки витрат на її виробництво. Для характеристики собівартості різнорідної продукції в планах і звітах використовуються показники зниження собівартості порівнянної товарної продукції і витрат на 1 гривню товарної продукції. План підприємства містить також зведений кошторис витрат на виробництво і планові калькуляції собівартості окремих виробів.

Показник витрат на 1 гривню товарної продукції визначається виходячи з рівня витрат на виробництво товарної продукції стосовно вартості продукції в оптових цінах підприємства.

Допустимо, що з державного планового завдання по обсязі реалізованої продукції складає 4,35 тисяч гривень, а вартість цієї продукції в оптових цінах - 5 тисяч гривень. Отже, завдання за рівнем витрат на 1 гривню товарної продукції складе 87 коп. (4,35/5).

Показник витрат на 1 гривню товарної продукції не тільки характеризує планований рівень зниження собівартості, але і визначає також рівень рентабельності товарної продукції. Його величина залежить як від зниження собівартості продукції, так і від зміни оптових цін, асортименту і якості продукції.

У плані витрати розраховуються на плановий обсяг і асортимент продукції, але фактичний її асортимент може відрізнятися від планового. Тому планове завдання по витратах на 1 гривню продукції перераховується на фактичний асортимент і потім уже зіставляється з даними про витрати на 1 гривню продукції.

План по собівартості промислової продукції складається по єдиним для всіх підприємств правилам, встановленим в інструкціях з планування, обліку і калькулюванню собівартості промислової продукції. У цих інструкціях міститься перелік витрат, що включаються в собівартість продукції, і визначаються способи калькулювання собівартості.

Установлення загальних, єдиних для всіх підприємств правил має важливе значення для правильного планування й обліку собівартості продукції. Зокрема, загальним для всіх галузей промисловості є порядок включення в собівартість продукції тільки тих витрат, що прямо чи побічно зв'язані з виробництвом продукції. Тому не можна включати в планову собівартість продукції витрати, що не відносяться до виробництва продукції, наприклад витрати, зв'язані з обслуговуванням побутових нестатків підприємства (зміст житлово-комунальних господарств, витрати інших непромислових господарств і т.д.), по капітальному ремонті і будівельно-монтажних роботах, а також витрати культурно-побутового призначення.

Деякі витрати хоча і враховуються у фактичних витратах на виробництво, однак у силу їхнього особливого характеру також не можуть включатися в планову собівартість продукції. До таких витрат відносяться різного роду непродуктивні витрати і втрати, наприклад обумовлений відступами від установленого технологічного процесу виробничий брак (втрати від браку плануються тільки лише в ливарних, термічних, вакуумних, скляних, оптичних, керамічних і консервних виробництвах, а також в особливо складних виробництвах новітньої техніки в мінімальних розмірах по нормах, установлюваним вищестоящою організацією).

Планова собівартість продукції визначається шляхом відповідних розрахунків техніко-економічних факторів. Методичними вказівками визначений наступний типовий перелік техніко-економічних факторів,