2) залежності кожного елемента, властивості і відносини системи від місця і функцій всередині цілого;

3) структурності, яка передбачає можливість опису системи через встановлення її структури, тобто сітки зв’язків і відносин системи;

4) взаємозалежності структури і середовища, яка знаходить свій вираз у тому, що система формує і проявляє свої властивості у процесі взаємодії з середовищем, являючись при цьому провідним компонентом такої взаємодії;

5) ієрархічності – можливості поділу системи на підсистеми і елементи, які у свою чергу володіють системними властивостями.

Системний підхід характеризується трьома етапами дослідження: 1) аналіз і опис принципів побудови і функціонування системи у цілому; 2) аналіз особливостей усіх компонентів системи, їх взаємозалежностей і внутрішньої побудови; 3) встановлення подібностей і відмінностей системи, що вивчається, та інших систем.

Системний метод оперує такими поняттями, як система, ієрархія, потік матеріалів, інформація, енергія. При цьому передбачається мобілізація сучасних наукових засобів, особливо математики, логіки, інформатики, обчислювальної техніки.

Системний підхід у значній мірі реалізується через системний аналіз (аналіз систем). Системний аналіз – це сукупність методологічних засобів і практичних прийомів, що використовуються для підготовки, обґрунтування і прийняття рішень із складних політичних, соціально-економічних, технічних та інших проблем. Тобто системний аналіз є найважливішим інструментом для вибору курсу дій при розв’язанні складних проблем за умов невизначеності. За своїм змістом і методами дослідження системний аналіз близький до наукової дисципліни, яка у зарубіжній літературі носить назву “дослідження операцій”.

Предметом системного аналізу є складні ситуації і системи, для яких необхідно перш за все визначити цілі і напрямки дій.

Процедура системного аналізу включає :

1) ідентифікацію предмета рішення як системи (ототожнення, розпізнавання) – вивчення внутрішньої побудови системи і її складників, зв’язку системи із зовнішнім середовищем, виявлення врешті-решт проблем і формування цілей (цілі); 2) макропідхід – вивчення предмета рішення як елемента більш широкої системи (мета системи), аналіз його зв’язків із зовнішнім середовищем, виявлення цілей і зовнішніх характеристик системи;

3) мікропідхід – розгляд предмета рішення як самостійної системи з метою аналізу її внутрішньої структури взаємозв’язків між складовими елементами;

4) моделювання систем – створення аналога досліджуваного об’єкта, який використовується тоді, коли безпосереднє вивчення досліджуваного об’єкта надто складне або вимагає великих затрат.

3. Особливості соціально-економічної системи

Соціально-економічна система характеризується різними технічними, технологічними, організаційними, економічними потенціалами. Потенціал системи – це можливість нарощувати її ефективність. Потенційні можливості системи реалізуються через цілеспрямований управлінський вплив на систему для оптимізації відповідності її елементів, взаємозв’язку потенціалів різних типів систем і окремих процесів.

Характерними ознаками соціально-економічної системи є периферійність (розміщення її елементів у просторі), гнучкість, еластичність, надійність зв’язку (прямого і зворотного), ефективність, можливість розвитку у встановлених межах, імовірність (у більшості випадків) для зовнішніх збурювань та ін.

Системи також характеризуються чутливістю, стійкістю і швидкістю реакції. Зокрема, чутливість системи виявляється у відповідному відхиленні від наміченої програми, за якою система починає сприймати певний регульований вплив. Чим менші відхилення вловлює система, тим вища її чутливість. Під стійкістю системи розуміють її здатність підтримувати протягом відповідного часу заданий режим функціонування. Нестійкість системи виражається у тому, що вона, будучи організована для виконання певних функцій (бригада, цех), перестає її виконувати з якихось причин (наприклад, при порушенні строків поставки комплектуючих виробів)

Відповідно до загальної теорії систем, системний підхід передбачає декомпозицію системи, тобто розкладання її на окремі елементи (аналіз), і дослідження їх властивостей як елементів цілого (синтез).

Кожне підприємство складається з управляючої системи і системи, якою управляють.

Управляюча система (суб’єкт управління) – це сукупність органів управління і управлінських працівників з певними масштабами своєї діяльності, компетенцією і специфікою виконуваних функцій, а також сукупність методів управління, з допомогою яких здійснюється управлінський вплив. Вона завжди має кілька рівнів управління у порядку підпорядкованості (бригадир – начальник цеху – директор), а також може змінювати свій стан під впливом організуючих і дезорганізуючих факторів.

Управляюча система складається з комплексу взаємозв’язаних підсистем: прогнозування, техніко-економічного планування, оперативного управління, обліку і звітності, матеріально-технічного постачання і реалізації та ін. Підсистеми – це виділені за функціональними елементами або організаційними ознаками частини системи, які, у свою чергу, можна розглядати як самостійні локальні системи, якщо вони мають об’єкт, зовнішні входи і виходи, певний інформаційний запас і завдання, які слід розв’язати. Залежно від виконуваної ролі підсистеми управляючої системи поділяють на функціональні (планування і прогнозування, організація та оплата праці) і забезпечуючі (підсистеми економічної інформації і технічна).

Система, якою управляють (об’єкт управління) - це сукупність ресурсів і організаційно-економічних умов, що супроводжують відтворювальні процеси на підприємстві (в об’єднанні).

В економічному плані система, якою управляють, характеризується безперервним рухом грошової, виробничої і товарної форм виробничих засобів. Вона становить єдність систем (підсистем) нижчого порядку: технічної (сукупність засобів праці) і технологічної (сукупність економічних зв’язків між елементами системи).

4. Регулювання і самоуправління в менеджменті

В широкому розумінні під регулюванням розуміють різновид автоматичного управління, автоматичне підтримання сталості основних характеристик керованого об’єкта.

Регулювання виникає внаслідок того, що під впливом ряду збурю вальних факторів в існуючу організацію процесу виробництва вносяться зміни. У завдання регулювання входить постійне вловлювання цих змін, підтримання й удосконалення стану впорядкованості керованого об’єкта. Досягається це шляхом протидії факторам дезорганізації, внесення змін у ресурсне забезпечення, адаптації системи до зовнішніх впливів.

Тобто, регулювання – це внесення корективів у характер діяльності об’єкта, включення в кожен даний момент такої програми управління, яка б забезпечувала протидію системи впливам, котрі відхиляють її від