Тому в даній сфері в цілому погроза безробіття повинна бути відсутня. Підприємства ж машинобудування, військово-промислового комплексу знаходяться в занепаді.

Таке положення утворить базу для структурного безробіття, характерного для нашої економіки, що перетвориться. І мова тут, мабуть, йде про процес не тільки важкий і хворобливий, але і дуже затяжний, оскільки усунення глибоких структурних перекосів у короткий термін нереально. Утім, і це усунення не зніме проблему безробіття цілком. Остання лише знайде форми, характерні для зрілого ринкового середовища, у якій звільнення працівників відбувається насамперед під впливом реалізованих пропозицій науково-технічного прогресу й інтенсифікації виробництва.

Далі, якщо на Заході безробіття виникає в умовах надвиробництва товарів і відносної вузькості ринку, результатом чого і є падіння попиту на робочу силу, то в наших умовах ситуація інша. Узагалі говорячи, не може бути безробіття в тім суспільстві, де порожні полки магазинів: попит на продукти і товари повинний автоматично зайняти працівників, що звільняються, показали неготовність як державних органів так і самих підприємств до рішення проблеми.

Відмовлення від установки на повну зайнятість означає утрату важливої соціальної гарантії з усіма наслідками, що звідси випливають. Тут потрібно якщо не повне запобігання такої втрати (це неможливо), те, принаймні, ослаблення породжуваних нею явищ.

Необхідний комплекс заходів, що упорядковують процес, що не дають безробіттю стать масовим, що дозволяють ефективно вести перекваліфікацію працівників, підтримувати їх у період пошуку роботи, активно створювати нові робочі місця і т.д.

Зниження капітальних вкладень у державному масштабі може бути трохи компенсовано енергійною інвестиційною політикою місцевої, регіональної влади.

Зараз у першу чергу передбачається забезпечити компенсацію втрат в оплаті праці. Мова йде насамперед про посібники по безробіттю, виплаті підйомних на новому місці проживання, вихідних допомог т.п. Питання упирається в джерела фінансування, у створення особливих служб зайнятості, системи перепідготовки кадрів, інформаційних центрів, що зосереджують дані про надлишки робочої сили і потреби в ній.

В даний час підприємства виплачують частина своїх доходів для формування фонду зайнятості.. Ці відрахування, передбачається, будуть витрачатися переважно на посібників по безробіттю працівникам бюджетних установ, на перенавчання кадрів і зміст служб зайнятості.

Найбільш перспективною й ефективною представляється система економічних пільг підприємствам, що самі створять у себе додаткові робочі місця і працевлаштовують працівників, що звільняються, перенавчать їх. У нагороду такі підприємства можуть звільнятися від частини податків, одержувати пільгові інвестиції під приріст робочих місць і інші переваги. Якщо ж підприємство (будь-якої форми власності) виштовхує зайву робочу силу, то сума її шести - дванадцятимісячного утримання повинна вноситися в муніципальні органи, що перерозподіляють і перепідготовляють звільнених людей. Роботодавця корисно ставити перед альтернативою: створювати нові робочі місця на власному підприємстві, чи оплачувати утримання своїх колишніх робітників. Саме такий механізм, до речі, існує у Швеції, де, як і в Японії, безробіття помітно менше, ніж в інших державах з розвитий ринковою економікою.

У законодавстві деяких республік СНД передбачено, що суми, витрачені на професійну підготовку і перекваліфікацію працівників, віднімаються з оподатковуваного прибутку Є надії, що ця міра позначиться на процесах подолання масового безробіття.

Соціальний захист населення - суть і шляхи досягнення.

З переходом до планово-ринкової економіки буде значно зростати армія безробітних, погіршуватися впевненість у завтрашньому дні і т.д. Це жадає від держави проведення активної соціальної політики на рівні держави, підприємств.

Соціальна політика - це комплекс соціально-економічних мір держави підприємств, організацій, місцевих органів влади, спрямованих на захист населення від безробіття, зростання росту цін і т.д.

Основними принципами проведення соціальної політики є:

1) захист рівня життя шляхом уведення різних форм компенсації при підвищенні цін і проведення індексації;

2) забезпечення допомоги самим бідним родинам;

3) видача допомоги на випадок безробіття;

4) забезпечення політики соціального страхування, установлення мінімальної заробітної плати для працюючих;

5) розвиток утворення, охорона здоров'я, навколишнього середовища в основному за рахунок держави;

6) проведення активної політики, спрямованої на забезпечення кваліфікації.

Проблема соціального захисту населення по різному зважується в рамках тієї чи іншої соціально-економічної формації, конкретної країни. При переході України до соціально спрямованої ринкової економіки основна вага соціального захисту лягає на державу, але одночасно збільшується роль ринкового механізму в проведенні такої політики. Зважаючи на статтю 25 Декларації прав людини, сучасна правова держава повинна гарантувати право на такий рівень життя, що враховує забезпечення людей їжею, одягом, житлом, медичним обслуговуванням, які необхідні для підтримки здоров'я, і права на соціальне забезпечення на випадок безробіття, хвороби, інвалідності, удівства, старості чи інших способів до існування при незалежних від людини обставинах.

Для забезпечення такого захисту держава повинна насамперед у законодавчому порядку установити основні соціальні гарантії, механізм їхньої реалізації, і функції надання соціальної підтримки.

Поруч з державою, соціальний захист забезпечують підприємства (чи підприємці) і самі наймані робітники - їхні профспілкові організації.

У системі соціального захисту населення найважливішим елементом виступає соціальне страхування, у яке входить пенсійне, медичне, страхування від безробіття і від нещасливих випадків на виробництві. У розвитих країнах Заходу медичне і пенсійне страхування здійснюється шляхом утримань із заробітної плати і прибутку в однаковому розмірі. У США, наприклад, з цією метою з заробітної плати найманих робітників утримується 7,5%. У Швеції соціальні фонди формуються цілком за рахунок держави. У Японії платежі на соціальне страхування складають 7% середньої зарплати працівника. Засоби з цих фондів направляються спеціальними радами, у які входять представники трудящих і підприємців.

Страхування від