молодше шістнадцяти років. За згодою одного із батьків або особи, що його замінює, можуть, як виняток, прийматись на роботу особи, які досягли п'ятнадцяти років;
забороняється залучати осіб молодше вісімнадцяти років на важких роботах і на роботах з шкідливими або небезпечними умовами праці, а також на підземних роботах;
забороняється залучати осіб молодше вісімнадцяти років до підіймання і переміщення речей, маса яких перевищує встановлені для них граничні норми [19];
усі особи молодше вісімнадцяти років приймаються на роботу лише після попереднього медичного огляду і в подальшому, до досягнення 21 року, щороку підлягають обов'язковому медичному оглядові;
забороняється залучати працівників молодше вісімнадцяти років до нічних, надурочних робіт і робіт у вихідні дні;
звільнення працівників молодше вісімнадцяти років з ініціативи власника або уповноваженого ним органу допускається, крім додержання загального порядку звільнення, тільки за згодою районної (міської) комісії в справах неповнолітніх;
особам до 18 років щорічна основна відпустка надається тривалістю в один календарний місяць на бажання працівника у зручний для нього час.
Перелік важких робіт із шкідливими і небезпечними умовами праці, на які не можуть допускатись особи молодше 18 років, затверджений наказом Міністерства охорони здоров'я України від 31 березня 1994 р. [20].
Для неповнолітніх законодавством про працю, залежно від віку, встановлена скорочена тривалість робочого часу. Це не тягне за собою зменшення розміру оплати праці. Заробітна плата неповнолітнім виплачується в такому ж розмірі, як і працівникам відповідних категорій при повній тривалості щоденної роботи.
Праця осіб зі зниженою працездатністю
Зниження працездатності у людини може настати з двох причин: досягнення похилого віку, внаслідок чого людина вже не може виконувати роботу в такому ж обсязі і з такою ж інтенсивністю, як це було раніше, а також інвалідності, що може настати внаслідок трудового каліцтва, професійного захворювання, нещасного випадку, загального захворювання або з дитинства.
Як міра втрати здоров'я інвалідність визначається шляхом обстеження в органах медико-соціальної експертизи Міністерства охорони здоров'я України. Положення про порядок організації та проведення медико-соціальної експертизи втрати працездатності затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 4 квітня 1994 р.
Особи із зниженою працездатністю володіють усією повнотою соціально-економічних, політичних, особистих прав і обов'язків. Відповідно до ст. 1 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" [8] дискримінація інвалідів заборонена і переслідується законом.
З метою реалізації творчих і виробничих здібностей інвалідів та з урахуванням індивідуальних здібностей інвалідів та з урахуванням індивідуальних програм реабілітації їм забезпечується право працювати на підприємствах із звичайними умовами праці, а також займатися індивідуальною та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом.
Кабінет Міністрів України 3 травня 1995 р. прийняв постанову "Про організацію робочих місць та працевлаштування інвалідів" [11] і затвердив Положення про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів, згідно з яким робоче місце інваліда - це окреме робоче місце або ділянка виробничої площі на підприємстві (об'єднанні), в установі та організації (далі - підприємство) незалежно від форм власності та господарювання, де створено необхідні умови для праці інваліда. Робочим місцем інваліда може бути: звичайне робоче місце, якщо за умовами праці та з урахуванням фізичних можливостей інваліда воно може бути використано для його працевлаштування; спеціалізоване робоче місце інваліда - робоче місце, обладнане спеціальним технічним оснащенням, пристосуваннями і пристроями для праці інваліда.
Забезпечення дотримання законодавства
про охорону праці
Практика застосування Закону "Про охорону праці" свідчить про те, що значна частина його положень випереджає свій час. Насамперед йдеться про економічні важелі впливу як основоположний елемент системи управління. Частина цих важелів орієнтована на застосування в державі з ринковою економікою, де вже сформована структура роботодавців, які спроможні обирати єдино вірний шлях - вкладання коштів у профілактику та попередження виробниче обумовлених захворювань, а не збитковий шлях пільг, компенсацій та відшкодування шкоди.
Ринкові перетворення, пов'язані з процесами роздержавлення і приватизації, йдуть в Україні дуже повільно. Економічні санкції опосередковуються і "розчиняються" в трудовому колективі, переносяться на собівартість продукції (як це мало місце, наприклад, у разі виплат відчутних сум одноразової допомоги та відшкодування шкоди), тобто на суспільство в цілому, а тому не діють [26].
Персональна матеріальна відповідальність посадових осіб і працівників за шкоду, заподіяну підприємству, достатньою мірою регламентована трудовим законодавством лише для випадків розкрадання, умисного псування, недостачі або втрати майна та цінностей. В інших ситуаціях, зокрема у разі заподіяння шкоди через порушення вимог охорони праці, допущення випадків травматизму або іншого ушкодження здоров'я працівника на виробництві, чіткого механізму хоча б часткової компенсації цієї шкоди за рахунок винних осіб не впроваджено. Персональна матеріальна відповідальність застосовується, як правило, лише за приписом прокурора.
Кримінальна відповідальність за порушення правил охорони та безпеки праці передбачена статтями 135, 218, 219 і 220 Кримінального кодексу України [3]. Стаття 135 містить загальне поняття складу та суб'єкта злочину. Суб'єктом злочину з питань охорони праці є будь-яка службова особа підприємства, установи .організації незалежно від форм власності, а також громадянин - власник підприємства чи уповноважена ним особа.
Кримінальна відповідальність настає не за будь-яке порушення, а за порушення вимог законодавства та інших нормативних актів про охорону праці, якщо це порушення створювало небезпеку для життя або здоров'я громадян.
Вказана стаття передбачає таку міру покарання, як виправні роботи або штраф розміром до 15 неоподатковуваних мінімумів. Слід звернути увагу на те, що відповідно до цієї статті винуватці несуть відповідальність за створення небезпеки для життя або здоров'я не тільки працюючих, але й усіх громадян, які знаходяться