Питання, чи можуть люди завдавати лиха своєму біологічному виду, змінюючи природу, в другій половині XX століття вже не потребує відповіді. Перелік екологічних катастроф світового масштабу, започаткованих атомними вибухами у Хіросимі і Нагасакі, постійно поповнюється. Наприкінці століття, коли зменшилася імовірність глобального застосування атомної зброї, на перший план висуваються інші чинники. Так, застосовуючи більш нові та більш досконалі техніку і технологію, люди прагнуть створити середовище існування по можливості не залежне від “капризів” природи. Має місце протиставлення інтересів людини і природи, і у певних колах й досі панує хибна теза стосовно того, що люди дійсно є володарями природи. Ігнорується положення про те, що людина, хоча й є творчою істотою, проте сама є творінням природи і залишається її невід’ємною, залежною частиною. Вона не випадає із загального екологічного кругообігу біосфери планети. Навіть лише те, що її існування залежить від наявності у достатній кількості кисню в атмосфері, сонячного світла і води, доводить, якою значною мірою цей творець підпорядкований законам природи. “Всі живі істоти, включаючи людину, – підкреслює американський еколог Б.Коммонер, – як і вся її діяльність на поверхні Землі, пов’язана з розвитком техніки, промислового виробництва та сільського господарства, підпорядковуються загальним взаємопов’язаним циклічним процесам, кругообігу чотирьох відомих елементів, основних складових будь-якого життя та навколишнього природного середовища: кисню, вуглецю, водню та азоту”.

Нехтування інтересами природного середовища на користь господарській вигоді призводить до трагічних наслідків. Загально відомі деякі випадки отруєння навколишнього середовища, наприклад, катастрофічний смог (густий туман із домішкою диму і промислових газів) у Лондоні 1952 року за 5 днів спричинив загибель близько 5 тис. мешканців.

Однак все ж таки неепізодичні катастрофи є головною небезпекою для людства. Значно підступніше діють постійні витоки, навіть у невеликій кількості, різноманітних отруйних речовин. Їх спільний тривалий та різносторонній вплив, згубні наслідки іноді одразу не помітні. Кожна людина ще до народження отримує певну частку виробничих шкідливих речовин, таких, як аерозолі, гази, поліхлорбіфеніли та інші хлоровані вуглеводи, а також відходи пестицидів, свинець, ртуть, інші метали у вигляді пилу або розчинів. Не останню роль в цьому відіграють і радіоактивні речовини, що поступово накопичуються в організмі.

Небезпеку, що загрожує людству у зв’язку з сучасною екологічною кризою, можна подолати, лише реалізувавши комплекс заходів щодо екологічної безпеки. Під екологічною безпекою слід розуміти такий стан системи “природа – техніка – людина”, котрий забезпечує збалансовану взаємодію природних, технічних та соціальних систем, формування природно-культурного середовища, що відповідає санітарно-гігієнічним, естетичним та матеріальним потребам жителів кожного регіону Землі при збереженні природно-ресурсного та екологічного потенціалу природних систем і здатності біосфери в цілому до саморегулювання. Важливою складовою екологічної безпеки є стан захищеності особистості, суспільства та держави від загроз, що створюються стихійними лихами та техногеннимичинниками.

Екологічна безпека не може бути забезпечена лише природоохоронними діями з відривом від соціальних, економічних, політичних і демографічних проблем. Всі вони настільки взаємопов’язані, що вирішення кожної з них може бути знайдено лише при їх спільному розгляді.

Рівень небезпеки (безпеки) може бути досить різним. Навіть невелике відхилення якості навколишнього середовища від норми є небезпечним для людини або іншого суб’єкта. Але у деяких регіонах Землі це відхилення досягло великих розмірів і оцінюється як “екологічне лихо” або “екологічна катастрофа”. За деякими показниками небезпека загрожує увсьому світові. Тому екологічна безпека повинна розглядатися як пріоритетний принцип розвитку всіх країн світу.

При визначення норм стану природних систем і якості навколишнього середовища постають значні труднощі. Ці норми визначаються людиною, котра в своїх судженнях є досить суб’єктивною.

Н.Ф.Реймерм вважає, що якість життя досягає максимуму, коли збігаються життєві стереотипи і можливості їх реалізації. Він же дає таку класифікацію потреб людини:

1. елементарні, базові: їжа, вода, житло, повітря, земна поверхня як базис для життя та діяльності;

2. вторинні, інформаційні (позбавлення людини адекватної інформації спричинює органічні захворювання);

3. псевдопотреби (шкідливі звички).

Співвідношення між даними видами потреб змінюється протягом історичного часу. Потрібен пошук їх збалансованої комбінації (звичайно, з максимальним обмеженням потреб третього типу).

Але крім інтересів і потреб людини є “інтереси” природи. Нехтування ними вже призвело до великих втрат для людини.

Наявність багатьох суб’єктів – людини, рослин, тварин, угруповання організмів, сільськогосподарських культур, біосфери, соціуму в межах певної території, людства в цілому – передбачає наявність у кожного з них власного оточуючого середовища. Так, оточуюче середовище людини включає:

· природні системи: геосистеми, ландшафти, геологічне середовище тощо;

· квазіприродні системи, що утворюють “другу природу”, тобто поля, сади, парки, водосховища тощо;

· технічне середовище: знання, машини, шахти, лінії електропередач тощо;

· соціальне середовище: потоки інформації, взаємовідносини з іншими людьми, психологічний клімат тощо.

Між інтересами людини та інших суб’єктів нерідко виникають суперечності. Наприклад, для людини найбільш оптимальним є співвідношення температури в межах 20-240С, вологості повітря – 50-60%. Для росту і розвитку рослин найсприятливішими є більш високі температури та підвищена висока вологість. Тому виникає проблема знаходження оптимального співвідношення