Не зважаючи на переважання елементів магії, вавілоняни залишили великий медичний спадок: описи багатьох хвороб, почали досліджувати анамнез, розвивали гігієну, соціальну медицину та медичну етику. Розвитку медицини у значній мірі перешкоджали закони Хаммурапі, які були дуже жорстокі по відношенню до лікарів. Так, лікаря могли вбити за невдале лікування, до того ж плата їм обмежувалася в залежності від соціального стану пацієнта. Оскільки найнижчою вона була за лікування рабів і простих робітників, ці верстви населення були фактично позбавлені медичної допомоги.

Першим єгипетським цілителем вважається Імхотеп, будівник першої піраміди для фараона Джосера. Він жив у часи ІІІ династії Давнього Царства, пізніше був обожнений і став покровителем лікарів. Його храм у Мемфісі став медичною школою. Два найбільш значні єгипетські медичні трактати, які дійшли до наших часів, називаються „Папірус Еберса” і „Папірус Сміта”.

„Папірус Еберса” насичений заклинаннями, окультними поясненнями незрозумілих хвороб. „Папірус Сміта” описує методи лікування ран і хірургічні втручання. В ньому рекомендується починати огляд хворого з голови та закінчувати ногами. Подаються в ньому і рецепти ліків. Єгиптяни використовували лікарські рослини та різноманітні мінеральні речовини. Є навіть згадка про лікування пліснявою – можливо, це прообраз сучасного пеніциліну. Якщо вони не допомагали, хворого нагодовували найогиднішою їжею: екскрементами, комахами тощо, адже хвороба вважалася демоном, який оселився у тілі людини і якого необхідно звідти таким чином вигнати. Завдяки муміфікації єгиптяни добре знали анатомію, але не розумілися на фізіології.

В цілому медицина Єгипту перебувала на вищому щаблі розвитку, ніж вавілонська. Вона справила вплив і на іудейську практику лікування, і на Гіппократа.

Медицина Ізраїлю формувалася під формуючим впливом єгипетської та вавілонської, але на відміну від них не мала медичних трактатів. Головне, що її характеризувало – віра в єдиного бога, який вважався джерелом здоров’я та хвороби. Останні розглядалися як кара за гріхи.

Можливо, першим розділити жерця та цілителя спробував цар Аса(950-875 р. до н. е.). Навіть тоді, коли світські лікарі отримали визнання, їх практика була обмежена. Вони не мали права лікувати зовнішні хвороби, епілепсію та психічні розлади. Обов’язками лікарів-священиків був контроль за дотриманням гігієнічних правил і виконання норм соціальної гігієни.

Ізраїльтяни добре знали будову людського тіла. Найважливішим органом вважалося серце, в якому, на їхню думку, зосереджувалися емоції та інтелект. Втручанням злих демонів пояснювалися астма, божевілля та інші незрозумілі хвороби.

Сильний вплив на іудейську медицину мав Талмуд, у якому містилися навіть зародки психологічних знань. Він сприяв тому, що ізраїльська лікувальна практика була менш магічна, ніж єгипетська чи вавілонська. Для неї характерна турбота про хворих; так, ще у 490 р. до н. е. В Єрусалимі збудували лікарню для душевнохворих.

Отже, в найдавніших суспільствах ішов процес стихійного накопичення медичних знань, які не були ще достатнім чином оброблені й узагальнені. Але без цього неможливим був подальший розвиток медицини, підґрунтя якої було закладене ще у кам’яному віці.

Література.

Бобрицька В. І., Гринькова М. В. та ін. Валеологія. Навч. посібник / За ред. В. І. Бобрицької. – Полтава, 1999. – 306 с.

Котрелл Л. Во времена фараонов. Пер. с англ. Ф. Л. Мендельсона и В. И. Андрушова. – Главная редакция восточной литературы издательства «Наука», 1982. – 380 с. с ил.

Б. А. Тураєв. Історія Стародавнього Сходу / За ред. В. В. Струве та І. Л. Снєгірьова. Переклад з російського 3-го стереотипного видання. – К.: Радянська школа, 1938. – 360 с.