.

Проведена політика підтримки високих внутрішніх цін привела до надвиробництва ряду сільськогосподарських товарів і широкому поширенню експортних субсидій і обмежень на імпорт, що у свою чергу ускладнило міждержавні відносини в зовнішньоекономічній сфері. Відсутність погоджених на міжнародному рівні правил і процедур неодноразово було приводом для виникнення протиріч, чреватих поривом стабільності міжнародної торгівлі і виникненням торговельних воєн .

Основні "битви" розгорталися між ЄС і США, що унаслідок проблем зі збутом практикували широкомасштабне застосування субсидій при постачаннях свого зерна на зовнішні ринки. Ці дії викликали активна протидія з боку Канади, Австралії й інших більш дрібних експортерів, чиє фінансове становище не дозволяє застосовувати субсидії у великих розмірах. У цілому по розвитих країнах рівень підтримки сільського господарства в період 1986-1991 р. складав від 42 до 47%. Сукупний грошовий еквівалент субсидій виробникам, розрахований за методикою ОЭСР, наближався до 180 млрд. дол. (до дійсного часу він знизився на 30 млрд. дол.).

Питання ослаблення протекціонізму в зовнішній торгівлі сільськогосподарською продукцією є одним з головних у діяльності Всесвітньої торговельної організації. Важливе місце в основних документах займає угода по сільському господарству , що припускає переклад усіх нетарифних бар'єрів у тарифні еквіваленти і поступове зниження тарифів (за шість років, починаючи з 1995 р., - у середньому на 36% у порівнянні з 1986-1988 р.), зниження експортних субсидій (бюджетних асигнувань на субсидування експорту - на 36% за шість років і його обсягу - на 21% у порівнянні з періодом 1986-1990 р.), скорочення рівня державної підтримки сільськогосподарського виробництва (показник передбачається знизити на 20% у порівнянні з 1986-1988 р.).

При цьому країни, що розвиваються, приймають знижені зобов'язання (2/3 від зобов'язань розвитих країн), і вони вводяться в дію протягом 10 років. Найменш розвиті країни взагалі звільняються від зобов'язань.

У результаті реалізації цих мір можна екати посилення позицій на світовому продовольчому ринку тих країн, що мають найбільш розвите сільське господарство, орієнтованим на потребі зовнішнього ринку (США, ЄС, Канада, Австралія, Аргентина й ін.). У той же час виробники сільськогосподарської продукції в державах - імпортерах продовольства, якщо не зуміють пристосуватися до нових умов, понесуть значні утрати внаслідок скорочення субсидування їхнього виробництва . Населення цих країн може зштовхнутися з усі зростаючим імпортом усіх видів сільськогосподарської продукції, у першу чергу зерна, цукру , м'ясних і молочних продуктів, і відповідно з подорожчанням продаваного продовольства, тому що місцеві продукти не будуть більше субсидіюватися.

4. Країни, що розвиваються, у глобальній продовольчій системі.

Ціною великих зусиль молодим суверенним державам в основному удалося справитися з задачею задоволення попиту на продукти харчування першої необхідності. Однак у ході її рішення потрібні були кардинальні зміни географічної спрямованості головних зовнішньоторговельних потоків продовольства, і підсилилася залежність цих держав від іноземної продовольчої допомоги.

До другої світової війни країни Азії, Латинської Америки й Африки в цілому були експортерами зерна. Воно складало одну з важливих статей їхнього вивозу поряд з бавовною , цукром, кава, а також нафти . Сальдо хлібної торгівлі, у 1900 р. що дорівнювало +1,7 млн. т, склало в 1936 р. +3,7 млн. т (без Аргентини, що традиційно виступає як великий постачальник пшениці і кукурудзи на зовнішній ринок). Після другої світової війни сальдо стало негативним і, поступово наростаючи, досягло 1987-1991 р. середньорічного рівня - 68,9 млн. т, або 10,6% фактичного споживання зерна в цих країнах (згідно даним ФАО в СРСР у ті ж роки даний показник дорівнював 13,4%). Продовольчі потоки, що орієнтовані на країни, що розвиваються, формує, насамперед, пшениця, що спричинило за собою помітне зміцнення її позицій у раціоні харчування населення третього світу , особливо в містах.

Посилення залежності країн, що розвиваються, від постачань продовольства ззовні на тлі визначеного прогресу їх власного аграрного виробництва порозумівається складною сукупністю причин.

По-перше, колоніальні держави проводили політикові вивозу дешевого зерна й інших продуктів харчування з залежних територій навіть при наявності там серйозного продовольчого дефіциту. Показово, що з колоніальної Індії, де часто траплялися спалахи масового голоду, тільки через Карачі вивозилося на початку XX в. у метрополію щорічно близько 1 млн. т пшениці, або 20-35% її збору в межах портового хінтерланда. Колоніальна адміністрація звичайно не починала скільки-небудь дійових заходів по боротьбі з голодом навіть у загрозливих ситуаціях, тоді як у молодих суверенних державах у подібних випадках додаються зусилля по придбанню продовольства за кордоном, що, природно, одержує відображення в сальдо зернового балансу.

По-друге, землеробство країн, що розвиваються, і особливе його продовольчий сектор як і раніше залишаються ще слабко зв'язаними з ринком. Вагома частина продажів зерна здійснюється селянами для погашення грошових зобов'язань (сплата податків, повернення позичок, відсотків на них і т.п.), а аж ніяк не через наявність товарних лишків. Подібний продаж з "нестатку", наприклад, у країнах Південної і Південно-Східної Азії досягає, а іноді і перевищує половину обсягу торговельних операцій із продовольством. У багатьох випадках, насамперед в Африці, показник товарності воістину дивний : для шести країн Сахеля вихід ринкового зерна в 1970-80 р. оцінювався в середньому в 2%.

Молодим суверенним державам за період незалежності удалося домогтися визначених успіхів у розвитку ряду галузей народного господарства, що привело до збільшення національного доходу, у тому числі на душу населення. У результаті підвищився платоспроможний попит, пропонований