Англійські лікарі вважали нешкідливими помірні дози опію і намагалися зберегти його вживання, мотивуючи це тим, що народні маси не хочуть заборони опію. Однак передові люди Індії усвідомлювали, яку шкоду ніс цей дурман індійському народу.

На міжнародній конференції з опіуму в 1925р. було представлено резолюцію з вимогою облишити торгівлю опієм у всьому світі лише медичними і науковими потребами. Напередодні Другої Світової війни в Індії вироблялося 12 тис. тон опіуму на рік. Опіоманія в Індії була поширена як серед чоловіків, так і серед жінок – 20% хворих опіоманів, які поступали на лікування, складали жінки. В Індії опіопаління законодавчо було заборонено у 1946р.

Припускають, що мак став відомим у Китаї в VI або VII ст. н.е. У цей час маленькі пігулки з опіуму в формі рибок з’являються у продажу і користуються великим попитом, а це у свою чергу веде до появи пристрасті. Спочатку опій надходив як медичний засіб, а потім і як наркотичний. Вже з середини XVII ст. паління опію набуло досить широкого розповсюдження, і опій стали використовувати переважно з наркотичною метою. Оскільки торгівля наркотиком виявилася прибутковою, услід за англійцями спрямувалися на китайський ринок торговці опіумом із США, Португалії й інших країн. Опіопаління поступово стало набувати тяжкого характеру. Уряд намагався боротися з розведенням опіумного маку, але до країни постійно завозилась велика кількість контрабандного опію, переважно з Бенгалії. Місцеві власті дивилися крізь пальці на торгівлю наркотиками, отримуючи величезні хабарі від англійських купців. Форсоване ввезення опію призвело до масового поширення опіопаління в Китаї і стало являти загрозу для сотень тисяч китайців, ведучи до виродження нації. Імператор видав закон, згідно з яким контрабандистів наркотику карали стратою. Це стало надалі причиною так званих опіумних воєн.

У 1908р. підписано угоду Китаю з Індією, яка зобов’язувала протягом 3 років скоротити ввезення опіуму на 90%, за умови, що у той самий період буде скорочено в такому ж розмірі його виробництво в Китаї. А в 1911р. було укладено угоду між Англією і Китаєм про остаточне припинення постачання опіуму на китайський ринок у семирічний термін. Англія зобов’язалася зменшувати ввезення опіуму щорічно на 1/3. У 1912 було заборонено ввезення персидського і турецького опію. Були проведені деякі внутрішні заходи, які не увінчалися успіхом. І лише постанова народного уряду КНР від 1952р. опіопаління було по суті заборонено.

В Афганістані, де наркоманія набула великих розмірів, з 1957р. було заборонено розведення опійного маку, споживання і торгівля ним.

У Таїланді з 1959р. урядом країни закрито близько 900 опіокурилень, хоч і нині у країні близько 500 тис. наркоманів.

У колоніальних країнах Африки згубна пристрасть до опію залишилась у значного процента населення. У перші роки після отримання незалежності в Єгипті налічувалося близько 200 тис. опіоманів.

До офіційної заборони вирощування опійного маку Іран та Індія були найбільші у світі виробниками цього наркотику. Перед Другою світовою війною в Ірані виробляли до 6000 т. опіуму на рік. У наш час вживання опіуму в Ірані жорстоко карається, аж до смертної кари.

Вживання і виробництво опію в Туреччині не поступалась Індії та Китаю. Там , де з’являлись турки, наркоманія розповзалася, як епідемія. У Туреччині було широко розповсюджено опіопаління і прийом опію всередину. Однак прийом усередину більшістю засуджувався, а цих людей презирливо називали теріакидами. І до цього часу Туреччина є одним з головних виробників опію у світі. Опій там виробляють таємно і він надходить в нелегальну торгівлю як за кордон, так і на внутрішній ринок.

У Франції класичні наркомани часто належали до артистичних та літературних кіл. Тут доречно пригадати про пристрасть до наркотику Шарля Бодлера, Теофіла Готьє та ін. Опіум також вживали і моряки військово-морського флоту Франції, особливо ті, які базувалися в портах Середземного моря, що свого часу викликало неспокій уряду і прийняття ним спеціальних обмежувальних заходів.

Захоплення опієм не обійшло Німеччину, Італію, Австрію та інші європейські країни. На початку XX ст. причину виникнення цього захворювання стали тісно пов’язувати з патологічними особливостями особистості та характеру наркомана. За останні сто років з кожним десятиріччям вживання опію в Європі все більше поширювалось.

Перша світова війна стала поштовхом для подальшого поширення наркоманії в Європі. Наркотична епідемія охопила практично всі країни, що воювали.

Друга світова війна також призвела до збільшення споживання наркотиків майже у всіх країнах, що воювали. Цьому сприяли тяжкі умови воєнного часу, постійно психотравмуючі чинники, вимушене різке збільшення застосування наркотиків у медицині, міграція населення. Однак після Другої світової війни спаду наркоманії не відзначалося. Було впорядковано видачу наркотиків.

Вживання опіатів набуло особливо широкого розповсюдження у США. Наркотики завозили до Америки численні емігранти з регіонів де вживання наркотичних речовин було традиційним. Китайські кулі – чорнороби, що переселилися у США в середині XIX ст., сприяли швидкому поширенню опіопаління в Америці. До початку XX ст. наркоманія у США стала серйозною соціальною проблемою. Лише у 1909р. у США було заборонено імпорт опію. У цьому ж році за ініціативи США була скликана міжнародна опіумна комісія. У грудні 1911р. в Гаазі відбулася міжнародна конференція, що виробила заходи з боротьби із поширенням опіуму. Однак наркоманія в Америці набирала темп і після Першої світової війни досягла небувалого