Раціональна зайнятість – оптимальне поєднання повної зайнятості й ефективного використання трудових ресурсів, або це є економічно обґрунтований розподіл носіїв робочої сили за галузями і сферами народного господарства, що забезпечує задоволення потреб суспільства.

Оптимальна зайнятість – наявність у кожного громадянина можливості брати участь у соціально корисній праці відповідно до своїх здібностей і потреб. Оптимальна зайнятість включає як соціальну орієнтацію так і економічну ефективність виробництва, збереження високої працездатності людей упродовж усього трудового життя. Інколи високу продуктивність праці досягають ціною здоров’я людей. оптимальна зайнятість передбачає також узгодженість різних аспектів чинників виробництва (регіонального, професійного, кваліфікаційного), раціональне використання робочого часу. Має досягатись кількісна і якісна відповідність зайнятої робочої сили, створюватись нормальні умови праці, що сприяють розвитку робочої сили, ефективної праці.

Продуктивна зайнятість – зайнятість що приносить трудовий дохід, що забезпечує нормальні умови життя, економічно доцільна.1

Вільно – ринкові засади у формуванні ринку праці повинні тісним чином сполучатись із державно – регулятивними. Ринок праці, комерційний інтерес підприємства. відтворення робочої сили обмежується лише потребами виробництва. Держава, суспільство повинні дбати про розвиток особистості в цілому. Отже, слід включити в ринковий механізм вимог відтворення особистості. Потрібно планову основу поєднати із ринком.

В Україні яка трансформується в напрямі до капіталізму досить відчутні зміни в роботі та практик трудової зайнятості. Якщо в соціалістичному минулому і навіть в 1991-1995 рр. серед відповідей респондентів у структурі цінних орієнтацій домінувала складова споживання. Тепер в умовах ринкової “перебудови” домінантою стало дефіцит хорошої роботи із задовільною оплатою. Задоволення цього дефіциту суттєво впливає на соціальне самопочуття. Цінність роботи різко зросла і далі зростає. Хороша робота стала найбільшою цінністю для громадян України. І йдеться про зайнятість відповідно до професійної освіти та кваліфікації. В пошуках роботи, заробітку громадяни України переходять межу формального ринку праці і стають учасн6иками неформального ринку. Чисельність непрацюючих громадян постійно зростає, а отже розширюється неформальний сектор зайнятості.

У 1999 р. чисельність зайнятого населення становила 21,8 млн., у 1990 році – 25,4 млн. Самозайнятих у 1999 році було 5,2 млн., а у 1990 році – 0,7 млн. Чверть працездатного народу утворює групу само зайнятих. Для пострадянських республік само зайнятість є новою формою недержавної зайнятості.

Під керівництвом британського професора університету Ліверпуля Кеннета Роберта була проведена серія соціологічних досліджень у 1992 році, а також у 1996-1997 рр. в Польщі, Болгарії, Угорщині, Словаччині, Вірменії, Грузії, Україні. Була

1Семко Л. Проблеми формування та функціонування ринку праці в Україні. – Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2001, № 2

схарактеризована структура зайнятості в цих країнах так: зайнятість у західних компаніях, зайнятість у державному секторі, малий приватний бізнес, само зайнятість, безробітні. Самазайнятість у своїй основі має однаковий зміст у Східній та Західній Європі – люди працюють самі на себе, а коли бізнес приносить прибуток, наймають інших працівників. В Україні само зайняті віддають перевагу саме такому способу заробітку, оскільки дохід тут перевищує заробітну плату працівника державного сектору.

У сфері самозайнятості в країнах Східної Європи перші кроки зробили “човники” потім кіоскери й малі крамникарі і перші відкриття власного бізнесу. Це і є перехід від самозайнятості до підприємництва, економічної активності. Прагнення працювати незалежно, за даними опитування, є на найвищому рівні структури мотивації українських підприємців.

В Україні нові трудові практики, політика зайнятості слабоспівставлена з правовою практикою. Українське трудове право запізнюється з переглядом регулятивних рішень щодо реальної ситуації на ринку праці. Управлінська роль держави на ринку праці майже не помітна. Само зайнятість є процес трансформації патерналітської соціалістичної свідомості в бік становлення економічної ініціативної ринкової ментальності.

Вплив праці трудових тимчасових мігрантів на матеріально – статусну самоідентифікацію, цінності, життєві стратегії, спосіб життя.

Становлення капіталізму, реформування економічних відносин неможливе без вивільнення працівників. Вимушена незайнятість, безробіття в Україні, що супроводжує становлення ринкової економіки – реальність, з якою потрібно змиритись. Пошук форм ефективного державного регулювання зайнятості в країні – проблема. В соціалістичному суспільстві майже всі працюють і це різко знижує ефективність суспільної праці, закріпачує жінку.

Гострою проблемою для соціалістичного суспільства є також сегментація ринку праці. Розшарування ринку праці, утворення ядра виробничого колективу і периферійного шару працівників важко подолати. До периферійних працівників належать малокваліфіковані працівники, інваліди, жінки з малолітніми дітьми, молодь.

Жителям України економічні реформи поки що принесли тільки втрати: заробітна плата мала, платоспроможний попит поменшав, ризик втратити роботу збільшився. Вимушена повна або часткова незайнятість – життєві надбання мільйонів людей. До них слід додати кілька мільйонів утриманців, котрі залежать від заробітку годувальника. В Україні сформувались вкрай негативні оцінки економічної ситуації, якості власного життя, відзначають погіршення у сфері зайнятості. Прийняти до уваги самостійного пошуку нових джерел доходу для себе і своєї сім’ї. Незаймане працею населення стало сомоорганізовуватись. Одним із ефективних способів виживання виявилась тимчасова еміграція за кордон. Від 2 до 7 мільйонів наших співвітчизників важкою не кваліфікованою працею заробляють собі та своїй сім’ї на проживання.

Вчені стверджують, що з 1993 р. на ринку праці в Україні “зникли” кілька мільйонів працівників. Частина з них працює за межами України або в тіньовому секторі, частина емігрувала.

Таких хто хотів би поїхати у 2002 році виявилось тричі менше від кількості всіх незайнятих працею. У 1994 році їх було вчетверо менше. Частка бажаючих поїхати зі свого населеного пункту зросла з 16,1 % у 1994 році до 19 %