З 1994 року до 1998 року основним мотивом змушеного від’їзду було бажання поліпшити екологічні умови, що їх респонденти оцінювали, як шкідливі для їхнього здоров’я і місцях постійного проживання. Другим значним мотивом залишилось бажання знайти нове місце роботи. Наприкінці 1990 років трудовий мотив випередив решту мотивів. Питома вага людей, які не втрачають надії знайти на чужині іншу роботу зросла у 2,5 рази.

Кожен другий із 48,8 % заявив у 2002 році, що ніколи не залишить свою оселю і їхати нікуди не збираються. 9,9 % називають як бажане місце переїзду інший регіон України, 10,5 5 – Росію, 10,3 % - країни далекого зарубіжжя. Одиниці мають бажання емігрувати до республік колишнього СРСР. Кожен п’ятий респондент ще не вирішив куди емігрувати у пошуках кращого життя.

У 2,2 рази збільшилась частка потенційних емігрантів до країн далекого зарубіжжя (із 4,6 % у 1994-му році до 10,3 % у 2002 році). Збільшилась питома вага осіб, які ще не вирішили куди їхати на заробітки (11,6 рази порівняно з 1994 роком)1

Отже розміри еміграційного потенціалу зростають. Досвід тимчасової трудової міграції набули члени кожної десятої української родини (10,2 %). Найпривабливішими країнами є Росія, Польща, Німеччина, Іспанія, Чехія, Португалія, Італія.

Понад половину мешканців України, котрі працювали за кордоном, працевлаштовувались на підставі усної домовленості з роботодавцем. Решта укладали трудові угоди. Багато з тих хто має еміграційний досвід мають наміри знову поїхати за кордон на заробітки. Досвід роботи за кордоном найбільший мають жителі Західної України (36,8 %), менший – жителі Центрального та Східного регіонів (відповідно 26,4 % і 21,4 %), ще менший – південних областей (15,4 %). Жителі Західної України частіше виїжджають у країни Західної Європи, жителі Східного і Центрального регіонів працюють переважно в Росії та Білорусі, жителі південних областей України працевлаштовуються в Росії, Німеччині, Польщі, Туреччині.

У Києві члени 15,1 % сімей мають тимчасовий досвід роботи за кордоном, невеликих міст – 11,4 %. Менший досвід мають жителі великих і дуже великих міст. Сільські жителі – 9,7 %.

Потоки тимчасової трудової міграції за кордон найширше представлені жителі малих міст (33,0 %) і сільської місцевості (28,0 %). Широко представлені на ринках за кордоном жителі Чернівецької, Івано-Франківської, Львівської та Одеської областей (відповідно 9,9 %, 6,6 %, 6,0 % і 8,2 %). Частіше за інших на заробітки

1 Див.: Прибиткова І. Трудові мігранти у соціальній ієрархії українського суспільства: статусні позиції, цінності, теорія, методи, стратегії, стан і спосіб життя – Соціологія: теорія, методи, маркетинг, - 2002, № 4

виїжджали сім’ї середнього достатку (67,2 %) та бідні (23,9 %). У найближчій перспективі намір виїхати за кордон на заробітки мають жителі Західної України – Івано-Франківської області (10,5 %), Львівської (10,5 %), Тернопільської (1,7 %).1

Найближчими роками планують шукати роботи за кордоном переважно ті, кому за тридцять, частка осіб віком від 30 до 54 років становить58,9 %, до 30 років – 38,7 %, особи пенсійного віку – 2,4 %. Чоловіки частіше за жінок планують стати заробітчанами. Збираються трудові експедиції за кордон люди з повною середньою освітою (49,2 %), не повною середньою освітою (15,3), вищою (12,1 %). Планують працювати за кордоном кваліфіковані робітники (22,6 %), особи що не мають постійних занять (13,7), зайняті в малому бізнесі, підприємці (8,1 %), спеціалісти технічного профілю (8,4 %), безробітні (4,8 %), особи які не мають жодних джерел доходу (6,5 %). Шукати роботу за кордоном планують люди середнього статку (62,1 %), бідні (30 %), заможні (9,8 %). Кожен четвертий з-поміж тих хто вже працював за кордоном готуються знову туди їхати.

З числа тих, хто працював за кордоном. кожен четвертий займається індивідуальною трудовою діяльністю або є представником вільної професії, більшість їх (70,8 %) ідентифікує себе як наймані працівники. Нечисленні трудові мігранти виступають на ринку праці, як роботодавці.

Четверо із десяти індивідів, які були за кордоном і працювали, на даний час, не працюють, кожен четвертий зайнятий у державному чи комунальному секторі, кожен десятий – у малому чи середньому бізнесі. Рівень капіталізації вітчизняного ринку праці в Україні не великий. Забезпечити додаткові доходи на батьківщині вдається і працездатному робітникові у приватному секторі зайнятості, 3,1 % працюють за сумісництвом у державному чи комунальному секторі зайнятості.

На відсутність можливості заробити в Україні нарікає кожен другий, а не значне погіршення зайнятості на батьківщині наголошують 37,2 %. Не можуть знайти роботу за сумісництвом 85,7 % наших співгромадян.

1Див.: Прибиткова І. Трудові мігранти у соціальній ієрархії українського суспільства: статусні позиції, цінності, теорія, методи, стратегії, стан і спосіб життя – Соціологія: теорія, методи, маркетинг, - 2002, № 4, с. 160

Свій та чужий досвід впливає на оцінку вітчизняного ринку праці та його можливостей. Оцінювання підлягають посади й розміри заробітної плати, зміст праці, санітарно – гігієнічні умови, гарантії соціальної допомоги й захист від травм і нещасних випадків, характер відносин з керівництвом і колегами.

Кожен другий вважає, що важко знайти будь-яку роботу, вісім із десяти – добре оплачену, шестеро із десяти вважають, що кваліфіковану роботу можна знайти але без гарантії достатнього заробітку. Семеро з десяти, які не