норму "оплачувана учбова відпустка". Термін "оплачувана учбова відпустка" означає відпустку, що надається працівникові з метою одержання освіти на певний період протягом робочого часу з виплатою відповідної грошової допомоги. Захистом трудових прав працівників є те, що за час перебування в учбовій відпустці працівникові гарантується оплата, а також, що період оплачуваної відпустки прирівнюється до періоду фактичної роботи, що є підставою для встановлення права на соціальну допомогу та інших, похідних від трудових відносин, прав. Дана норма закріплена в ст. 11 Конвенції [22, с.446].

На відміну від Конвенції № 140 Законом України "Про відпустки" не визначається поняття "учбова відпустка", хоча їх надання врегульовано в розділі III. Окрім цього недоліку згаданого закону незрозуміло, протягом якого року надається дана відпустка: календарного чи навчального?

Конвенція № 156 1981 року про рівне ставлення й рівні можливості для трудящих чоловіків і жінок: трудящі із сімейними обов'язками, в ст. 1 дає розуміння трудящих із сімейними обов'язками. Це є трудящі чоловіки й жінки, які мають сімейні обов'язки щодо дітей, котрі перебувають на їхньому утриманні, і такі обов'язки обмежують їхні можливості підготовки, доступу, участі чи просуванні в економічній діяльності; трудящі чоловіки і жінки, які мають зобов'язання щодо інших найближчих родичів - членів сім'ї, котрі дійсно потребують їхнього догляду чи допомоги, якщо такі обов'язки обмежують їхні можливості підготовки, доступу, участі чи просування в економічній діяльності. Терміни "дитина, що перебуває на утриманні" та "інший найближчий родич - член сім'ї"", котрий дійсно потребує догляду чи допомоги означають осіб, що визначаються в кожній країні одним з таких способів: законодавством, колективним договором, правилами внутрішнього трудового розпорядку підприємства, рішенням суду або поєднання цих методів чи, з урахуванням національних умов, будь-яким іншим способом, що уроджується із національною практикою [25, с.21].

МОП прийняла конвенції, що регулюють право на відпочинок в сфері торгівлі і на дорожньому транспорті. Генеральна конференція МОП 8 червня 1939 року прийняла Конвенцію №67 про тривалість робочого часу і відпочинку на дорожньому транспорті, якою передбачено, що кожній особі, до якої застосовується ця Конвенція (осіб, зайнятих у професійному порядку водінням перевізного засобу дорожнього транспорту; їх помічники, які обслуговують їхніх пасажирів чи вантаж, за рішенням компетентного органу влади, окрім осіб, які керують таким засобом, що належить приватній особі і використовується лише для власних потреб цієї особи або осіб, які пересуваються за допомогою цього перевізного засобу або якщо перевезення здійснюється для потреб сільського господарства, державної оборони, рятувальних робіт або перевезення лікарнями хворих і поранених, забезпечуються протягом кожного 24-годинного періоду відпочинок принаймні 12 годин. Компетентний орган влади може дозволити скорочення тривалості періоду відпочинку, у разі надання певних послуг з урахуванням перерв значної тривалості. Кожний із вище зазначених осіб забезпечується протягом 7-денного періоду відпочинку тривалістю не менше ЗО послідовних годин, 22 з яких надаються протягом однієї й тієї самої доби.

Компетентний орган влади може дозволити надання кількох періодів відпочинку замість одного протягом кожного семиденного проміжку часу, але він не має бути менше, ніж 12 годин на добу. Проміжок часу між двома періодами відпочинку не повинен перевищувати 10 днів. Кожний роботодавець веде, згідно зі зразком, затвердженим компетентним органом влади, відомість із зазначенням відпрацьованого часу і годин відпочинку кожного найманого працівника. Ця відомість надається в розпорядження контрольних органів влади [12, с.513]. В Україні такий документ називається табелем обліку робочого часу.

6 червня 1979 року МОП прийняла Конвенцію №153 про тривалість робочого часу та періоди відпочинку на дорожньому транспорті, назва якої була аналогічною назві Конвенції №67. Прийняття Конвенції 1979 року

призвело до автоматичної денонсації Конвенції №67 тими країнами, що їх ратифікували на підставі ст. 20 Конвенції №153. Слід зазначити, що на відміну від попередньої конвенції, нині діюча закріплює дещо інше коло осіб, що підлягають під сферу її застосування. Вона застосувалася до найманих водіїв, котрі працюють або на підприємствах, які займаються перевезеннями для третіх осіб, або на підприємствах, які перевозять вантажі чи пасажирів за свій рахунок на автомобілях, що використовуються професійно для внутрішніх чи міжнародних автомобільних перевезень товарів або пасажирів, до власників транспортних засобів, зайнятих професійно автомобільними перевезеннями та до членів їхніх сімей, котрі не отримують заробітної плати, коли вони працюють водіями. Залишились ті самі категорії суб'єктів, які за рішенням компетентних органів влади країни можуть бути вилучені зі сфери застосування даної конвенції. На відміну від ст. 15 Конвенції №67, ст. 8 Конвенції №153 передбачає мінімальний щоденний відпочинок водіїв не 12, а 10 послідовних годин [23, с.522]. Щоденний відпочинок може обчислюватися в середньому за періоди, які визначаються компетентним органом влади у кожній країні, однак тривалість такого відпочинку становить у будь-якому разі не менше 8 годин та не скорочуються до 8 годин більше, ніж 2 рази на тиждень. Компетентний орган влади у кожній країні може передбачити щоденні перерви для відпочинку різної тривалості залежно від того, чи йдеться про перевезення пасажирів, вантажів та чи надається відпочинок за місцем проживання водія або в іншому місці з врахуванням положень про мінімальну кількість годин відпочинку. Компетентний орган влади у кожній країні