обирає або на яку вільно погоджується. Між-народно-правові акти про працю підкреслюють неприпус-тимість примусової праці. Європейська конвенція про права людини (1959 p.), Конвенція МОП №29 про примусову або обов'язкову працю (1930 p.) визначають примусову працю як будь-яку роботу або службу, що вимагається від будь-якої особи під загрозою покарання, якщо тільки дана особа не запропонувала добровільні послуги. При цьому зазна-чається, що не є примусовою праця, що застосовується в зв'яз-ку з надзвичайними (непереборними) обставинами, внаслі-док законів про обов'язкову військову службу, а також що виконується внаслідок судового вироку. Конвенція №105 про скасування примусової праці вказує на неприпустимість при-мусової праці як засобу політичного впливу (виховання) або як міри покарання за наявність чи за висловлення полі-тичних поглядів (переконань), протилежних встановленій політичній, соціальній або економічній системі. Україна, що ратифікувала названу конвенцію, закріпила в ст. 43 Консти-туції заборону використання примусової праці у відповід-ності до міжнародно-правових стандартів. Що стосується Конвенції МОП №105 про скасування примусової праці, Генеральною угодою на 1999—2000 роки передбачено прове-дення в рамках Національної ради соціального партнерства консультацій щодо визначення соціально-економічних мож-ливостей її ратифікації. Саме ці дві конвенції (№29 і №105) ратифікувала найбільша кількість держав (Конвенцію №29 ратифікували 143 держави, а Конвенцію № 105 — 129 держав).
Основний принцип міжнародно-правового регулювання праці — рівність в здійсненні прав і свобод людини. Рівність у праці виключає дискримінацію, під якою розуміється будь-яка відмінність, недопущення або перевага, що встановлюєть-ся за ознакою раси, статі, релігії, іноземного, соціального похо-дження, віку, сімейного стану, що приводять до порушення рівності можливостей в галузі праці і занять. На це, наприклад, вказують такі конвенції МОП, як Конвенція №111 про дис-кримінацію в галузі праці й занять (1958 p.), Конвенція №100 про рівну винагороду чоловіків і жінок за працю рівної цінності (1951 p.). Аналогічне положення міститься і в нор-мах національного законодавства. Так, ст. 2-1 КЗпП закріп-лює положення про те, що Україна забезпечує рівність тру-дових прав усіх громадян незалежно від походження, соці-ального і майнового стану, расової та національної належ-ності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обста-вин. Щодо іноземних громадян, то згідно зі ст. 8 Закону Украї-ни "Про правовий статус іноземців" вони мають рівні з громадянами України права й обов'язки у трудових відно-синах, якщо інше не передбачено законодавством України та міжнародними договорами України. Проте для того, щоб такі трудові відносини виникли, для іноземця необхідно отримати дозвіл Центру зайнятості (див. § 7.5, пункт "Тру-довий договір з трудящим-мігрантом").
Важливим напрямом міжнародно-правового регулюван-ня праці є сприяння зайнятості працездатного населення. Конвенція №122 про політику в галузі зайнятості (1964 p.) проголошує головною метою державної діяльності активну політику в сфері зайнятості. Державна політика зайнятості має бути спрямована на створення умов для забезпечення роботою всіх, хто готовий приступити до роботи і шукає її, забезпечити свободу вибору зайнятості з урахуванням рівня економічного розвитку країни. Для забезпечення стабільної зайнятості й недопущення свавілля підприємців у актах МОП встановлено, що звільнення з ініціативи підприємця можли-ве лише за наявності законних підстав, які пов'язані зі здібностями, поведінкою працівника або виробничою необхідністю. Не є законними такі підстави для звільнення, як членство у профспілці, виконання функцій представника працівників, подання скарги або участь у справі, порушеній проти підпри-ємця, раса, стать, сімейний стан, вагітність, віросповідання, полі-тичні погляди, національність, вік. Основні завдання нашої держави в сфері зайнятості та регулювання ринку праці зазначені в Основних напрямах соціальної політики на 1997—2000 роки. В Україні діє прийнятий 1 березня 1991 p. Закон "Про зайнятість населення", статті 3, 4 і 5 якого містять основні принципи державної політики зайнятості населен-ня, перелік державних гарантій права на вибір професії і виду діяльності та додаткові гарантії зайнятості для окре-мих категорій населення (див. гл. 6).
Ряд конвенцій присвячений захисту трудових прав у га-лузі умов і охорони праці. Так, Конвенція №47 про скоро-чення робочого часу до 40 годин у тиждень (1935 p.) перед-бачає, що встановлення 40-годинного робочого тижня не тяг-не за собою якого б не було зменшення заробітної плати. Години, відпрацьовані понад нормальну тривалість робочого часу, Конвенція розглядає як понаднормовані, які допуска-ються лише в певних випадках і підлягають додатковій оплаті. Аналогічні норми передбачені статтями 50, 62, 64, 65 КЗпП України. Певні стандарти встановлені відносно щотижневої праці, оплачуваних щорічних і навчальних відпусток. Так, тривалість відпустки не повинна складати менше трьох тижнів за кожний рік роботи. Мінімальний стаж роботи для виникнення права на відпустку повної тривалості становить 6 місяців. За час відпусток повинні виплачуватися відпускні, у розмірі середньої заробітної плати. Міжнародні стандарти враховані в Законі України "Про відпустки" від 15 листо-пада 1996 p.
У галузі регулювання заробітної плати найбільш важли-вими є Конвенції №131 про встановлення мінімальної заро-бітної плати (1970 p.), №95 про охорону заробітної плати (1949 р.). При визначенні мінімальної заробітної плати про-понується враховувати потреби працівників і членів їх сімей (з урахуванням загального рівня заробітної плати в країні); вартість життя; соціальні допомоги; порівняльний рівень життя різних соціальних груп; економічні міркування, вклю-чаючи вимоги економічного розвитку; рівень продуктивності праці та бажане досягнення і підтримку високого рівня зай-нятості. Конвенція передбачає також необхідність створен-ня і функціонування особливої процедури, направленої на систематичний контроль за станом оплати праці й перегляд мінімальної заробітної плати. Заробітна плата не повинна знижуватися ні за яких умов.
Конвенція про встановлення