К. Маркс вважає, що праця не може ні продаватися, ні бути товаром, оскільки: 1) вона не має вартості, якщо припустити, що праця має вартість, а вартість є суспільно необхідна праця, уречевлена в товарах, то дійдемо нелогічного висновку, що вартість праці вимірюється самою працею, тобто приходимо до беззмістовної тавтології; 2) щоб її можна було продати. Праця має існувати до моменту купівлі-продажу. Проте, на ринку праці робітник виступає лише власником здатності до праці, тобто робочої сили. Яку покупець-капіталіст починає споживати лише після її купівлі; 3) купівля-продаж праці вступає у суперечність з обгрунтованим раніше висновком про те, що єдиним джерелом вартості є праця, а також із законом вартості і основним законом капіталізму. Нелогічність висновків західних науковців про продаж праці показано при розгляді питання про сутність факторів виробництва і робочої сили.

Клас Еклунд, хоч визнає теорію «факторів виробництва», змушений також визнати, що «у дійсності різні фактори виробництва – це люди з плоті і крові». [30; ст.50]

Вартість робочої сили, виражена у грошах, набирає форми ціни робочої сили. Отже, заробітна плата є грошовим виразом вартості і ціни товару робочої сили. Її речовим, матеріальним змістом виступає кількість життєвих благ, необхідних для відтворення робочої сили найманого робітника і членів його сім’ї. це життєвий фонд найманого робітника і членів його сім’ї. це життєвий фонд робітника, який за умов товарного виробництва має і вартісний, і грошовий вираз.

У нашому суспільстві, яке донедавна називали «розвинутим соціалізмом», кожен член суспільства вважався асоційовані власником засобів виробництва, їх спів господарем. У цьому випадку відбувається безпосереднє поєднання робочої сили із засобами виробництва. На основі цього робися висновок, що в СРСР робоча сила перестала бути товаром, не має вартості і зберігається лише видимість товару – робоча сила. Яка породжувалися зовнішньою формою наймання робочої сили та виплатою робітникам заробітної плати.

Насправді суб’єктом держаної власності на засоби виробництва, землю, створений продукт була верхівка бюрократичного апарату (партійного, державного і господарського), а умови купівлі-продажу робочої сили набагато гірші, ніж у капіталістичних країнах. Водночас заперечення товарного характеру робочої сили у нашому суспільстві вело до ігнорування закону вартості у відтворенні робочої сили, недооцінки у господарській практиці вартісних регуляторів у формуванні фонду споживання робітника і його сім’ї, виправдання низького рівня оплати праці.

Такі прожиткові мінімуми у розвинутих капіталістичних країнах давно обчислені і використовуються для регулювання доходів населення. [28; ст.60]

Якщо дотримуватися вимог наведених об’єктивних економічних законів, насамперед закону вартості, щодо оплати товару робоча сила, то світовий досвід показує: частка заробітної плати у новоствореній вартості неповинна бути нижчою від 2/3, а частка прибутку – більше її третини.

Там, де збільшується ця частка прибутку за рахунок зниження заробітної плати, спостерігається зменшення зацікавленості робітників у продуктивності праці, виникають трудові конфлікти, має місце надмірна експлуатація трудящих. Водночас в Україні у 1995р частка праці не перевищувала 34-37% у промисловості. Що означає ситуація, за якої більшість трудящих перебуває на рівні прожиткового мінімуму і навіть фізичного виживання.

Одним із факторів зростання вартості робочої сили є підвищення загальноосвітнього та кваліфікаційного рівня працівників. Так у США чоловіки без середньої освіти і зайняті певний час у середині 80-х років одержували 19 тис. доларів за рік, до 65-річного віку отримували загалом 2Ю5 млн. доларів, а та, що не закінчили середню школу, - лише 1,2 млн. доларів. Зарубіжний досвід свідчить про необхідність визнання значення й престижності інженерної праці, керівників, осіб творчої праці. Проте, деяке підвищення оплати праці інженерів, керівників у 1987-1990рр. в СРСР не розв’язало проблеми. Так, у будівництві (а це властиво і для інших галузей) інженер отримував наприкінці 1991р. менше від робітника 4-го розряду й машиніст-бульдозериста 6-го розряду майже на 20%. Це призвело до того, що значна частина інженерів переходила працювати на робочі місця, де не потрібна вища освіта.

Наприкінці 80-х років кількість таких осіб становила 5,5 млн. чоловік. Тому необхідно докорінно змінити систему наймання оплати праці всіх працівників, використовувати досвід розвинутих країн, де значна частина спеціалістів залучається до праці за контрактом (в якому конкретно визначені термін дії договору, коло обов’язків сторін і умов оплати), що є важливим засобом боротьби із зрівнялівкою і стимулом до високопродуктивної, ініційованої праці. Потрібно ширше практикувати оплату праці керівників підприємств, дільниць, головних спеціалістів у вигляді фіксованої частини (процента) від одержаного кінцевого результату. У цьому випадку розмір винагород за працю ставиться у пряму залежність від продуктивності праці спеціаліста і примушує його постійно шукати шляхи підвищення ефективності виробництва. [29; ст.94]

Сутність заробітної плати виражається в ї основних формах та системах.

Заробітна плата існує у двох основних формах: почасовій і відрядній. Першою найраціональнішою формою відрядної заробітної плати, в основу якої покладені хронометрування робочого дня і встановлення норм виробітку для найбільш фізично сильних, витривалих і кваліфікованих робітників, була система Тейлора. [24]

Почасова заробітна плата переважає на перших етапах розвитку капіталізму. Потім її змінила відрядна. За сучасних умов панівною формою знову стала погодинна заробітна плата (у США близько 80% робітників одержують заробітну плату залежно від кількості відпрацьованого часу). У сучасні системі застосовуються такі системи заробітної плати: тарифні, преміальні, колективні і форми оплати. Їх вибір залежить від трьох основних факторів: а) ступеня контролю робітником кількості й якості