Згідно із Законом України “Про оплату праці” передбачаються такі методи правового регулювання оплати праці: як державно – нормативний і договірний, які характеризують єдність принципів організації заробітної плати як основну форму трудових доходів працюючих. [28;ст.205]

Можна сказати, що відповідно до Законом України про оплату праці держава здійснює регулювання оплати праці працівників підприємств усіх форм власності і господарювання шляхом встановлення розміру мінімальної заробітної плати, інших державних норм і гарантій, умов і розмірів оплати праці працівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету, керівників державних підприємств, а також шляхом оподаткування доходів працівників.

Згідно із ст.9 названого Закону мінімальна заробітна плата встановлюється у розмірі не нижчому за вартісну величину межі малозабезпеченості в розрахунку на працездатну особу.

Як вже зазначалося, додержавного регулювання оплата праці належить встановлених певних норм оплати праці. Зокрема, оплата за роботу в надурочний час; у святкові, неробочі та винахідні дні, у нічний час; за час простою, який мав місце не з вини працівника; оплати працівників молодших 18 років при скороченні тривалості їх щоденної роботи.

Держава також встановлює тверді гарантії в оплаті праці. Це стосується оплати щорічних відпусток; за час виконання державних обов’язків; оплата для тих, хто направляється для підвищення кваліфікації; на обстеження в медичний заклад; для переведених за станом здоров’я легшу нижче оплачувану роботу; переведених тимчасово на іншу роботу у зв’язку з виробничою необхідністю; для вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до 3-х років, переведених на легшу роботу; при різних формах виробничого навчання, перекваліфікації або навчання іншим спеціальностям; у разі переїзду на роботу до іншої місцевості, при службових відрядженнях.

Слід підкреслити, що названі та інші норми і гарантії в оплаті праці є мінімальними державними гарантіями і можуть бути підвищенні шляхом договірного регулювання оплати праці. Із цього виходить, що мінімальна заробітна плата – один із важливих соціальних стандартів, який застосовується в усіх державах світу. Згідно зі ст.3 Закону “Про оплату праці” мінімальна зарплата – це законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може проводитись оплата за виконану працівником місячну, погодинну норму праці (обсяг робіт). [11]

До складу мінімальної зарплати не включаються доплати за роботу в надурочний час, у важких, шкідливих, особливо шкідливих умовах праці, на роботах з особливими природними географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров’я, а також премій до ювілейних дат, за винаходи та раціоналізаторські пропозиції, матеріальна допомога. У разі, коли працівникові, який виконав місячну (годинну) норму праці, нарахована заробітна плата нижче законодавчо встановленого розміру мінімальної заробітної плати, підприємство проводить доплату до її рівня.

Мінімальна зарплата є державною соціальною гарантією, обов’язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності й господарювання. Розмір мінімальної зарплати встановлюється і переглядається також відповідно до положення ст. 10 Закону України “Про оплату праці” [11]. Мінімальна зарплата встановлюється в розмірі, не нижчому за вартісну величину межі малозабезпеченості з розрахунку на працездатну особу.

Розмір мінімальної заробітної плати встановлюється Верховною Радою України за поданим Кабінету Міністрів України, як правило один раз на рік під час затвердження Державного Бюджету України з урахуванням пропозицій, вироблених шляхом переговорів, представників професійних спілок, власників або уповноважених ними органів, які об’єдналися для ведення колективних переговорів і укладання генеральної угоди. Розмір мінімальної заробітної плати переглядається залежно від зростання індексу цін на споживчі товари і тарифів на послуги за угодою сторін колективних переговорів.

Мінімальна зарплата відіграє важливу роль у тарифній системі оплати праці, оскільки є розрахунковою величиною для визначення розміру тарифної ставки робітника 1 розряду. Частиною 3 ст.6 Закону України “Про оплату праці” встановлено, що тарифна ставка 1 розряду встановлюється в розмірі, якщо не перевищує законодавчо встановлений розмір мінімальної зарплати. Залежно від тарифної ставки 1 розряду в рамках тарифної сітки здійснюється перерахунок тарифних ставок більш високих розрядів [24].

Оплата праці на підставі договорів (тарифних угод) має самостійне економіко-правове значення поряд з державним регулюванням заробітної плати. Договірне регулювання оплати праці здійснюється на основі системи соціально-партнерських угод, які укладаються на : а) міжгалузевому рівні( генеральна угода); б) галузевому та регіональному рівні; в) виробничому рівні (угода як складова частина колективного договору). Норми генеральної угоди обов’язкові для колективних переговорів при укладанні галузевої угоди, а галузевої чи регіональної – для переговорів на виробничому рівні (тобто на підприємствах).

В регіональній угоді сторонами виступають: а) профспілки, що об’єдналися для ведення колективних переговорів і представляють більшість членів профспілок найманих працівників країни; в) власники, що об’єдналися для ведення переговорів і укладення генеральної угоди, на підприємствах яких зайнято більшість найманих працівників країни. Головним принципом при цьому є недопущення погіршення становища працівників шляхом зниження гарантій, передбачених угодою більш високого рівня або законодавством. Однак Законом України “Про оплату праці” допускає для подолання фінансових труднощів підприємства тимчасово, на період до 6 місяців, у колективних договорах передбачити норми з оплати праці нижчі, ніж у Генеральній і галузевих угодах, але не нижчі від державних норм і гарантій в оплаті праці[11].

Сторонами галузевої угоди є: а) профспілки, що об’єдналися