КУРСОВА РОБОТА

на тему

“Безпека праці – принцип, закріплений Конституцією України”

ПЛАН

Вступ...............................................................................................с. 3

1. Законодавче регулювання безпеки праці як принципу, закріпленого Конституцією України.......................................с. 4

2. Забезпечення безпечних умов праці на виробництві...................................................................................с. 7

3. Обов’язки власника або уповноваженого ним органу щодо створення безпечних умов праці на підприємстві, в установі, організації....................................................................................с. 10

4. Порядок та умови проведення навчання з питань охорони праці.............................................................................................с. 15

5. інструктаж з питань охорони праці.......................................с. 21

6. На-вчання та перевірка знань з питань пожежної безпеки.........................................................................................с. 27

Висновки.....................................................................................с. 34

Список нормативно-правових актів та використаної літератури....................................................................................с. 35

Вступ.

Кожна особа має право на працю. Воно закріплене в Конституції України. Однак його закріплення ще не означає, що цього достатньо для ефективного його реалізації. Державні органи повинні закріпити норми, які б зобов’язували власників та уповноважених ними органів підприємств, установ, організацій створити безпечні умови праці для кожного.

Важливість цього обумовлюється перш за все економічним розвитком та науково-технічним прогресом як у світі загалом, так і в Україні зокрема. Створюються та впроваджуються на практиці безліч технічних, електронних пристроїв та механізмів, поводження з якими вимагає спеціальної підготовки та особливої обережності.

Виходячи з цього законодавець закріпив у Конституції України норму про те, що кожен має право на безпечні та нешкідливі умови праці. Це положення деталізується в інших нормативно-правових актах. Серед них основними є Кодекс законів про працю, Закон України „Про охорону праці” та ін.

Однак відносини, які виникають між власником або уповноваженим ним органом і працівником з приводу створення безпечних умов праці не завжди ефективно і належно врегульовані. Існує ряд нормативно-правових актів органів колишнього СРСР, які вже застаріли, однак продовжують використовуватись керівниками підприємств, установ, організацій. Крім цього, не завжди на практиці виконуються нормативні приписи. Однією з причин цього є незнання нормативів безпеки праці чи нехтування ними. Саме тому, проблема створення безпечних умов праці повинна знаходити своє висвітлення на рівні наукових праць.

Автор даної роботи, аналізуючи безпеку праці як принцип, закріплений у Конституції України, звернув увагу на аналіз наступних питань: законодавче регулювання безпеки праці; обов’язки власника або уповноваженого ним органу щодо створення безпечних умов праці на підприємстві, в установі, організації; порядок та умови проведення навчання з питань охорони праці.

1. Законодавче регулювання безпеки праці як принципу, закріпленого Конституцією України.

Ст. 43 Конституції України визнає право людини і громадя-нина на належні безпечні та здорові умови праці, не припускаю-чи з цього правила будь-яких винятків. Це правова норма прямої дії, на підставі якої працівник має право пред'явити власнику відповідні вимоги, у тому числі і в суді [1].

Праву працівника на належні безпечні та здорові умови праці кореспондує обов'язок власника забезпечити безпечні та не-шкідливі умови праці (частина друга ст. 153 КЗпП) [3].

Незважаючи на відмову України від колишнього декларативно-го методу законотворчості, все ж повне реальне втілення у життя правил ст. 43 Конституції України та частини першої ст. 153 КЗпП з об'єктивних причин не можливе. На багатьох виробництвах шкідливі умови праці зберігаються навіть у передових у техноло-гічному відношенні державах. В нашій державі реально можна вес-ти розмову не про створення безпечних та нешкідливих умов праці, а про обов'язок власника вживати заходів до нейтралізації впливу на здоров'я людини шкідливих умов праці, про обов'язок власника додержувати установлених гранично допустимих концентрацій шкідливих речовин, інших граничних параметрів умов праці, а та-кож про обов'язок власника покрити матеріальну і моральну шко-ду, заподіяну шкідливим впливом на організм людини умов праці [2, c. 113-115].

Не випадково конкретні норми трудового права установлюють особливості регулювання трудових відносин на роботах з умовами підвищеного риску для здоров'я (ст. 7, п. 2 частини першої ст. 24 КЗпП), з шкідливими умовами праці (ст. 51, 100 КЗпП). Установлен-ню таких особливостей присвячена чимала кількість підзаконних актів. Інакше кажучи, наявність важких, шкідливих та небезпечних умов праці — це об'єктивне явище. І в конкретних нормах трудо-вого права передбачаються заходи з метою максимально можливої нейтралізації дії важких та шкідливих умов праці.

Чинність норм Кодексу законів про працю стосовно охорони праці поширюється на всіх працівників, виконуючих роботу згідно з трудовим договором. Така ж сфера дії й інших нормативних актів про охорону праці. Вказівка в ст. 2 Закону "Про охорону праці" на те, що чинність цього Закону поширюється на всі підприємства, установи, організації незалежно від форм власності і видів діяльності (відсутність вказівки на те, що він поширюється і на осіб, які займаються підприє-мницькою діяльністю з правом найму працівників без створення юри-дичної особи), зовсім не означає, що законодавство про охорону праці не поширюється на осіб, які займаються підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи й при цьому використовують найма-ну працю. Тією ж статтею 2 Закону "Про охорону праці" передбачається, що цей Закон поширюється на всіх працівників. Якщо за-конодавство про працю поширюється на одну сторону трудового договору, то воно без спеціальної на те вказівки закону поши-рюється й на іншу сторону цього договору [7]. Та й ст. 43 Конституції України визнає право людини і громадянина на належні здорові та безпечні умови праці незалежно від того, виконується праця по трудовому договору з підприємством, установою, організацією (влас-ником чи уповноваженою ним особою) чи з фізичною особою.

Тому нормативні акти про охорону праці поширюють свою чинність і на трудові відносини працівників з фізичними особами-наймачами (в тому числі фізичними особами, що використо-вують найману працю у споживчому