Жінкам надаються соціальні відпустки у зв’язку з материнством:

відпустка по вагітності і пологах тривалістю 70 календарних днів до пологів і 56 календарних днів після;

відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку;

додаткова відпустка працівникам, які мають дітей, тривалістю 7 календарних днів;

відпустки без збереження заробітної плати.

Матері, що має двох і більше дітей віком до 15 років або дитину-інваліда, тривалістю до 14 календарних днів щорічно.

Для здійснення домашнього догляду за дитиною, тривалістю, визначеною у медичному висновку, але не більше як до досягнення дитиною шестирічного віку.

Для догляду за хворою дитиною, тривалістю визначеною у медичному висновку, але не більше 30 календарних днів.

Система превентивних заходів передбачає технічну модернізацію робочих місць скорочення тривалості дії негативних виробних факторів. З цією метою існує необхідність визначення науково-технічних розробок і технологій спрямованих на вивільнення жінок з виробництва зі шкідливими і важкими умовами праці. При вивільненні жінок з виробництв зі шкідливими і важкими умовами праці, потребують вирішення питання щодо їх працевлаштування в нових умовах. Реалізація державної політики в цьому напрямі передбачає їх навчання новим професіям, які не пов’язані зі шкідливими і важкими умовами праці, організацію спеціальних робочих місць згідно з медичними рекомендаціями для раціонального працевлаштування вагітних жінок.

Додаткові гаранті охорони праці неповнолітніх.

Вперше у царській Росії 1 червня 1882 р. було прийнято Закон про роботу малолітніх. Ці узаконення складали статті 107—121 Статуту промисловості і регулювали роботу малолітніх у віці від 12 до 15 років. Вік, з якого вони могли бути допущеними до роботи, визначався з 12 років, а тривалість робіт (8 год. — при однозмінних роботах і 9 год. — на фабриках, які працювали у дві зміни; у святкові дні малолітні не могли залучатися до праці). Для них заборонялася праця в нічний Час взагалі, а також окремі роботи і виробництва, до яких діти не допускались.

Перші заходи радянської влади в галузі праці встановлювали для підлітків з 14 до 18 років робочий час не більше 6 год., застосування ж їх праці до 14 років заборонялось. Кодекси законів про працю (1918 і 1922 рр.) сприяли подальшому розвитку правових форм залучення громадян до праці з урахуванням вимог виробни-цтва, а також забороняли прийняття на роботу осіб молодше 16 років. У виняткових випадках інспекторам праці надавалось право на підставі спеціальної інструкції, яка видавалась НКП за погодженням з ВЦРПС, давати дозвіл на вступ на роботу малолітніх не молодше 14 років. Крім того, вказувалось, що залученню до трудової повинності «зовсім не підлягають» особи, які не досягли 18 років. Неповнолітні щодо трудового договору прирівнювались у правах до повнолітніх. Батьки, усиновителі і опікуни, а також установи та посадові особи, на яких покладався нагляд за додержанням законів про охорону праці, мали право вимагати дострокового розірвання договору, коли продовження його загрожувало здоров'ю неповнолітнього або взагалі призводило до шкоди для останнього (у редакції від 20 грудня 1927 р.)

У роки Великої Вітчизняної війни за постановою РНК СРСР № 75 від 23 січня 1942 р. діти, старші 14 років, влаштовувались приймальниками-розподільниками НКВС за рознарядкою Наркомосвіти республік на роботу в промисловість або у сільське господарство. Це свідчить про те, що у ті роки мінімальний вік працездатності непо-внолітніх негласно встановлювався з 14 років.

Прийнятий у 1973 р. КЗпП УРСР передбачав наступні положення. Так, діти ні в якому разі не могли бути прийняті на роботу або допущені до неї на будь-якому підприємстві без звільнення їх належним чином від обов'язку навчатися у школі. Робочий день молодих громадян у віці до 18 років не міг перевищувати 8 год. або тижневої кількості встановлених годин; заборонялась праця у нічний час, робота у святкові дні.

Далі КЗпП встановив межі трудової діяльності неповнолітніх, недопускаючи прий-няття на роботу осіб молодше 16 років. Передбачались також виняткові випадки допущення неповнолітніх до роботи з більш раннього віку (осіб, які досягли 15 років), з обов'язковим погодженням з профкомом підприємств.

Неповнолітні у трудових відносинах прирівнювались до повнолітніх, а у галузі охорони праці, робочого часу, відпусток і деяких інших умов праці користувалися пільгами, встановленими Основами законодавства Союзу РСР і союзних республік про працю, КЗпП УРСР та іншими актами трудового законодавства. Обмежувалось також звільнення робітників і службовців молодше 18 років; передбачалась обов'язковість згоди райміськкомісії у справах неповнолітніх на дане звільнення. Якщо ж все-таки воно відбувалося, підприємство зобов'язувалось працевлаштувати звільненого.

Як бачимо, чинне трудове законодавство України з наведеного питання останнім часом зазнало незначних змін.

З урахуванням змін у структурі суспільних відносин України, в організації умов і виробництва праці, спаду економіки, зростання безробіття і посилення тенденції до зниження продуктивності праці вважаю за необхідне змінити мінімальні вікові межі працездатності неповнолітніх громадян. І визначити їх відповідно до вимог міжнарод-но-правових зобов'язань України щодо захисту прав дитини.

Міжнародно-правове регулювання праці — єдине міждержавне регламентування найманої праці, засноване на ратифікованих нормах міжнародних організацій і на міжнародно-правових угодах. Трудове право України містить не тільки норми націо-нального законодавства, а й ряд норм міжнародно-правового регулювання праці, ра-тифікованих або визнаних її найвищими органами державної влади.

Так, дитиною відповідно до ст. 1 Конвенції про права дитини визнається «кожна людська істота