3 рівень – свідомий і підсвідомий одночасно

Це принцип посилення симптомів (проявів). Щоб якась внутрішня проблема вирішилася, ми інтуїтивно доводимо її до крайньої межі, до абсурду , посилюючи всі її прояви. Ми нагнітаємо обстановку, щоб дістати дна – і проблема вирішена. [4, c.121-124].

1. Наркоманія як соціально педагогічна проблема

1.2. Як розвивається пристрасть до наркотичних речовин

Важливо знати, як людина стає рабом наркотичних речовин, як відбувається звикання, патологічна прихильність (пристрасть) до постійного вживання наркотиків? Відповіді на ці запитання дуже важливі для розуміння суті наркоманії.

Є певні закономірності розвитку цієї пристрасті. Звичайно звикання відбувається поступово, непомітно для споживача наркотиків, принаймні, спочатку у нього не виникає побоювання і страху бути затягнутим у трясовину наркоманії, він не передбачає важких наслідків.

Найкоротший термін появи потягу відзначається у разі внутрішньовенного введення наркотику. Найнебезпечніші в цьому відношенні препарати опійно-морфінної групи. Що молодше споживач наркотика, то коротший у нього період становлення наркоманії як хвороби – швидко формується потяг до наркотику, встановлюється регулярність прийому, знижується його переносимість. Наркоманія, що почалася у зрілому віці, протікає легше, ніж у підлітковому та юнацькому. Тому найстрашніше те, що молодь більш схильна до наркоманії. А як зазначалося, зростання наркоманії відбувається в основному за рахунок вікових груп, в яких ще не встигла повністю сформуватися особистість. Незалежно від первинного мотиву вживання наркотику, ефект, що отримано після його прийому, – суб'єктивно приємне відчуття, що іменується ейфорією (від грецьк. euphoria – легкість), спонукає до його повторного застосування, оскільки будь-яке почуття задоволення спричинює прагнення до його повторення. А бажання відчути знову стан ейфорії вимагає нових прийомів наркотику. На цьому етапі підключаються механізми пам'яті. Можна образно сказати, що пам'ять живиться уявою: вона, ніби-то змагаючись з ним, продовжує послужливо підкидати і в охоплений пожежею запалений мозок дедалі нові й нові поліна.

Таким чином, збуджена ейфорією фантазія і суб'єктивні відчуття ейфорії є причиною подальших прийомів наркотичних речовин. Людина прагне пережити ці відчуття знову і добровільно котиться в безодню наркоманії. Зробивши перший крок на шляху до біди, вона рідко зупиняється на пів-дорозі і потрапляє у дрейф наркотичної залежності. Потяг до ейфорії виявляється непідвладним достатньому контролю за рахунок якісного зниження функції свідомості. Знижується критична оцінка власних вчинків і того, що відбувається, пoчyття обережності. Страхи, побоювання за майбутнє, які повинні були вчасно зупинити людину, пригнічуються потягом.

До звикання до наркотиків схильні всі. Тільки у кожного це звикання розвивається по-різному, бо стійкість психіки до дії наркотичних речовин у людей неоднакова. Часто можна говорити про відносну схильність до розвитку пристрасті, оскільки є люди з досить слабо розвиненими захисними механізмами проти отрути. Наркотична залежність у них розвивається буквально відразу, часом стрімко. Небезпека для таких осіб полягає в тому, що навіть одноразовий прийом наркотику може виявитися фатальним. Тепер зрозуміло, чому людина, лише спробувавши наркотик, піддає себе страшному ризику. Правда, може бути і деяка стійкість до звикання, але ніхто не може сказати, що він довго приймав наркотичне зілля і не став наркоманом.

Наркотики за силою наркотичної дії, інтенсивністю потягу і пристрастю ні в якому разі не можна порівнювати з алкоголем. Їх не можна вживати помірно, між іншим, епізодично, як це можливо у разі вживання алкоголю. Алкоголік, усвідомивши шкоду, яку йому приносить випивка, може самостійно кинути пити, а ось випадків, коли опіоман або морфініст самостійно припиняє вживання наркотику, практично не відмічено.

У разі наростання потягу прийом наркотиків стає постійним, фоpмyється певний рівень наркотизації, хоча сувора регулярність ще і не обов’язкова. Моральні заборони і голос розуму відступають перед тягою до наркотиків. Людина поступово втрачає свою незалежність. А основний принцип життя – це свобода. Тут пролягає межа між свободою і рабством, неживою матерією і життям. Усе це свідчить не лише про сформований потяг – хворобливе прагнення, а й про формування першого синдрому наркоманії – психічної, або психологічної залежності (прихильності). Експерти ВООЗ визначають психічну залежність як «стан, під час якого наркотик спричинює почуття задоволення і психічного підйому і вимагає періодично повторюваного або постійного його введення для того, щоб випробувати задоволення або уникнути дискомфорту». Сам термін «психічна залежність» говорить про те, що дискомфорт зачіпає саме психічну сферу. Це виражається нез'ясовним почуттям задоволення, відсутністю психологічної рівноваги, психічного незадоволення («чогось не вистачає»). У такому разі думки людини постійно повертаються до наркотику. [10, c.86-89]

Синдром залежності – поєднання фізіологічних, поведінкових і когнітивних явищ, при яких вживання речовин або класу речовин починає займати перше місце в системі цінностей індивіда. Основною характеристикою синдрому залежності є потреба (часто сильна, іноді непереборна) приймати психоактвні речовини (які можуть бути прописані або не прописані лікарем), алкоголь або тютюн.

Продовження вживання речовини, незважаючи на очевидні шкідливі наслідки, такі, як спричинення шкоди печінці внаслідок зловживання алкоголем, депресивиий стан після періоду вживання речовини, зниження когнітивних функцій внаслідок вживання наркотиків.

Залежиність від наркотичних речовин послідовно формується через кілька стадій – соціальну, психічну та фізичну. Кожна наступна стадія не змінює пепередню, а додає до картини захворювання нові прояви.

Про соціальну залежність говорять тоді, коли людина ще не почала вживати наркогенні речовини, а знаходиться в середовищі, де їх вживають інші, приймає стиль поведінки, відношення до наркогенних речовин та зовнішні атрибути групи. Людину приваблює атмосфера, «дух» наркогенної групи. Соціальній залежності сприяє усвідомлення того, що людина може залишити свій психічний стан за