Одним з найважливіших регуляторів відносин заробітної плати є колективний договір. Розширення кола відносин заробітної плати, які підлягають встановленню сторонами на виробничому рівні, є свідченням децентралізації правового регулювання заробітної плати.

Колективний договір не може передбачати умови оплати праці, які б погіршували становище працівників відповідно з законодавством і угодами вищого рівня. Натомість відповідно до ст.. 14 Закону України «Про оплату праці» у колективному договорі допускається знищення умови оплати праці, порівняно з генеральною, галузевою чи регіональною угодами, але не нижче ніж це передбачено законодавством, на період подолання фінансових труднощів підприємства, і не більше ніж на шість місяців.

У тих випадках, коли колективний договір не укладено, роботодавець зобов’язаний погодити питання заробітної плати з профспілковим органом, що представляє інтереси більшості працівників, у разі його відсутності – з іншим уповноваженим на представництво органом.

Розділ 3 Методи правового регулювання оплати праці

3.1 Державне регулювання заробітної плати

3.1.1 Сфери регулювання оплати праці

Законом України «Про оплату праці» передбачаються дві сфери регулювання заробітної плати: на державному і договірному рівнях.

Державний рівень заробітної плати полягає у законодавчому регулюванні оплати праці працівників підприємств усіх форм власності шляхом встановлення мінімальної заробітної плати, а також інших державних норм і гарантій; встановлення умов і розмірів оплати праці керівників підприємств, заснованих на державній, комунальній власності, працівників підприємств, установ і організацій, що фінансуються чи дотуються з бюджету, регулювання фондів оплати праці працівників підприємств-монополістів, а також шляхом встановлення податків на доходи працівників.

Мінімальна заробітна плата – один з важливих стандартів, який застосовується в усіх державах світу. Згідно із ст..3 Закону «Про оплату праці» мінімальна зарплата – це законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може провадитися оплата за виконану працівником місячну, погодинну норму праці (обсяг робіт).

До складу мінімальної зарплати не включаються доплати, надбавки, заохочувальні та компенсаційні виплати. Мінімальна зарплата є державною соціальною гарантією, обов’язковою на території України для підприємств усіх форм власності й господарювання.

Розмір мінімальної зарплати визначається з урахуванням: вартісної величини мінімального споживчого бюджету з поступовим зближенням рівнів цих показників у міру стабілізації та розвитку економіки країни; загального рівня середньої зарплати; продуктивності праці; рівня зайнятості та інших економічних умов.

Мінімальна зарплата встановлюється в розмірі не нижчому за вартісну величину межі малозабезпеченості з розрахунку на працездатну особу (ст..9 Закону України «Про оплату праці»). Ця норма введена в дію з 1 квітня 1997 р. однак реально не виконуються. Так, Законом України «Про встановлення величини вартості межі малозабезпеченості та розміру мінімальної заробітної плати на 1998 рік» від 24 грудня 1997 р. величина вартості межі малозабезпеченості на перший квартал з 1 січня 1998 р. була встановлена в розмірі 73,7 гривні на місяць. З метою поетапного наближення з величиною вартості межі малозабезпеченості, як зазначалося в Законі, встановлюється розмір мінімальної зарплати з 1 січня 1998р. – 45 гривень на місяць, а з 1 липня 1998 року – 55 гривень (Відомості Верховної Ради України. – 1998. -- № 18. – Ст.. 23).

Що ж до співвідношення мінімальної заробітної плати з таким соціальним стандартом, як величина мінімального споживчого бюджету, то 3 липня 1991 р. прийнятий Закон України «Про мінімальний споживчий бюджет». Однак розмір вартості його величини на законодавчому рівні жодного разу не встановлювався.

Закон передбачає також необхідність перегляду мінімальної зарплати залежно від зростання індексу цін на споживчі товари і тарифів на послуги за угодою сторін колективних переговорів. Таким чином, розмір мінімальної заробітної плати може бути підвищений на договірному рівні. Так, п. 2.1.4. Генеральної угоди на 1999 – 2000 роки передбачено положення про визначення в галузевих (регіональних) угодах мінімальних розмірів ставок (окладів) заробітної плати як мінімальних гарантій в оплаті праці. У такий спосіб соціальні партнери на національному рівні не встановили жодних мінімальних гарантії в оплаті праці, переклавши відповідальність на галузевий та регіональний рівні, чим засвідчили нездатність вирішити питання оплати праці у договірній сфері.

Мінімальна зарплата відіграє важливу роль у тарифній системі оплати праці, оскільки виступає розрахунковою величиною для визначення розміру тарифної ставок робітника I розряду. Так, постановою Кабінету Міністрів України №74 від 2 лютого 1993 р. «Про єдині тарифні умови оплати праці робітників і службовців за загальними (наскрізними) професіями і посадами» встановлено, що розмір тарифної ставки (окладу) I тарифного розряду визначається на рівні встановленого державою мінімального розміру зарплати. Ч.З ст..6 Закону України «Про оплату праці» встановлено, що тарифна ставка I розряду встановлюється в розмірі, який перевищує законодавчо встановлений розмір мінімальної зарплати. Залежно від тарифної ставки I розряду в рамках тарифної сітки здійснюється перерахунок тарифних ставок більш високих розрядів.

Однак роль мінімальної зарплати не вичерпується сферою оплати праці. У багатьох законах, регулюючих відносин в сфері соціального забезпечення, адміністративної, кримінальної відповідальності, мінімальна зарплата встановлена як еталон для визначення розміру соціальних витрат і штрафів як заходу адміністративної, кримінальної відповідальності. Незважаючи на це, розмір мінімальної заробітної плати не застосовується відносно соціальних виплат. У Законі України «Про встановлення величини вартості межі малозабезпеченості та розміру мінімальної заробітної плати на 1999 рік» соціально обумовлено, що до прийняття Верховною Радою України змін до законів, у нормах яких для розрахунків застосовується мінімальна заробітна плата, крім