підвищеної небезпеки таких транспортних засобів, як автомашина, мотоцикл, морські і річкові судна, поповнивши тим самим обмежений перелік джерел, названих в законі. Разом з тим, далі такого конкретного (видового) поповнення переліку судова практика не пішла. Так само як і законодавець, вона не сформулювала своїх узагальнюючих думок щодо суті джерела підвищеної небезпеки. Найбільш поширеним в науці цивільного права є думка, згідно якої джерело підвищеної небезпеки представляє собою певного роду діяльність, що створює підвищену небезпеку для оточуючих. Ця концепція (іменована надалі концепцією «діяльності») знайшла своє відображення в роботах М.М. Агаркова, В.І. Серебровського, О.С. Іоффе В.Г. Вердникова і ряду інших цивілістів. Так, зокрема, М.М. Агарков писав: «Джерелом підвищеної небезпеки є не річ, а певна діяльність по використанню відповідних речей». На думку О.Г. Іоффе, джерело підвищеної небезпеки є певного роду діяльність. [12, c. 178]. З точки зору В.Г. Вердникова, даним джерелом є певні види людської діяльності.
Найбільш ґрунтовно про джерело підвищеної небезпеки як певного роду діяльність говорить Б.С. Антимонов. На його думку, дане джерело - це «завжди дія або система дій, тобто діяльність, але ніколи не «річ» і не відсутність дії, діяльності, не бездіяльність» [9, c. 100]. «Для визнання діяльності «джерелом підвищеної небезпеки» продовжує автор, -... не має значення характер діяльності, виробничий, господарський, науково-дослідницький або адміністративно-управлінський» [9, c. 101]. Разом з тим Б.С. Антимонов прийшов до висновку, що поняття «джерело підвищеної небезпеки» «має умовний юридичний сенс», а цивільне право «зовсім не потребує» такого терміну, як «джерело підвищеної небезпеки», оскільки він є незрозумілим та збиває з пантелику.
Б.С. Антимонов закликає відмовитися не тільки від терміну «джерело підвищеної небезпеки», але і від самої цивільно-правової категорії, що означена цим терміном. «Випадки, в яких відповідальність підвищується нашим законом за межі суб'єктивного випадку, - пише Б.С. Антимонов, - характерні тим, що виникнення в них шкідливого результату визначається, як правило, не виною, що виявилася в поведінці людей (суб’єкта спричинення шкоди, потерпілого). Визначальною причиною в таких випадках виступає, як показує досвід, сама діяльність. В цьому і полягає одночасно і сенс поняття «джерело підвищеної небезпеки». Погляди Б.С. Антимонова обґрунтовано піддані критиці в роботах Б.Б. Черепахина [20, c. 181], О.С. Іоффе [11, c. 185], К.К. Яічкова [22, c. 82] і інших представників науки цивільного права. В цьому зв'язку представляється можливим і необхідним звернути увагу лише на ті питання, які не були в достатній мірі зачеплені в дослідженнях названих авторів [13, c. 9].
Менш за все у визначенні сенсу поняття джерела підвищеної небезпеки Б.С. Антимонов відштовхується від невірних, з нашої точки зору, положень. На думку Б.С. Антимонова, для даного роду випадків характерне, що настання шкідливого результату визначається, як правило, не виною, а самим родом діяльності. Практично це не так. Як показує аналіз судової практики, вивчення матеріалів подій на автомобільному і залізничному транспopті, настання шкідливих результатів з суб'єктивної сторони спричинено в основному саме виною або безпосередньо спричинювача шкоди, або самого, потерпілого. Трактування причин настання шкоди в зв'язку з його спричиненням джерелом підвищеної небезпеки як певного роду діяльності, позбавленої яких-небудь якісних характеристик, неприйнятна.
З приводу теорії професійного ризику, що висувається в юридичній літературі, Б.С. Антимонов писав, що всі її різновиди «містять в собі негативне філософське ядро. Вони засновані на фаталістичному уявленні про неминучість нещасних випадків і на виробництві і на транспорті, про безсилля людини і держави в боротьбі з цим злом, про необхідність обмежити все правове нормування відповідальності за цивільне правопорушення в таких випадках тільки ліквідацією невідворотних збитків» [10, c. 4].
Але хіба оголошення роду діяльності визначальною причиною настання шкідливих наслідків менш фаталістичне? До того ж абсолютно незрозуміло, що це за рід діяльності, для якого байдужий її характер. Виходить, що і автотранспортні підприємства, що здійснюють перевезення вантажів, і установи «Швидкої допомоги», що надають медичну допомогу населенню і здійснюють в необхідних випадках перевезення хворих, і окремі громадяни (як власники автомашин) займаються одного і того ж роду діяльністю.
Необхідно відзначити, що розглядаючи окремі види джерел підвищеної небезпеки і конкретні випадки покладання відповідальності за заподіяну даним джерелом шкоду. Б.С. Антимонов практично залишає концепцію, що відстоюється ним, і веде мову про джерело підвищеної небезпеки в іншому сенсі, а саме в сенсі «дії» тих або інших знарядь і засобів виробництва, або відносить до джерел підвищеної небезпеки вказані знаряддя і засоби (автомашини, трактори і т.д.) як такі. Це загальний недолік концепції «діяльності».
Як відомо, юридичні та фізичні особи відповідно до норм цивільного права несуть відповідальність за шкоду, заподіяну їх діями («діяльністю»). Не складає у вказаному відношенні виключення і відшкодування шкоди в порядку ст. 1187 ЦК України. Найбільш сильною стороною даної концепції є акцентування уваги на тому, що покладання обов'язку відшкодувати шкоду неможливо і неприпустимо за межами зв'язку з діяльністю власника джерела підвищеної небезпеки. Проте, прихильники даної точки зору, фіксуючи вказаний зв'язок, непомітно для себе поставили знак рівності між поведінкою («діяльністю») суб'єктів цивільного права і різними формами реального вияву підвищеної небезпеки, що виникає у зв'язку з використанням (володінням, зберіганням і т.д.) певного роду знарядь і засобів виробництва, предметів споживання. Інакше кажучи, вони пішли по шляху ототожнення дій юридичних та фізичних осіб з функціонуванням («дією») джерела підвищеної небезпеки.
Не викликає сумніву, що діяльність юридичних осіб сама по собі ніякої підвищеної небезпеки не створює