ст. в друкарському виробництві мали місце деякі нововведення. Сюди в першу чергу належать організація літографського друку, винайдення декалькоманії. Необхідність збільшення тиражів привела до впровадження стереотипії. У середині сторіччя в друкарській справі застосовуються гальванопластика і гальваностегія.
В першій половині XIX ст. в росії був покладений початок заміні друкарських верстатів друкарськими машинами. Перша друкарська машина була куплена в Лондоні. В кінці 20-х років XIX ст. виробництвом друкарських машин в Росії займалася Олександрівська мануфактура.
В другій половині XIX ст. поліграфічна промисловість набирає високого розвитку. Розвиток капіталістичної економіки, бурхливе суспільне життя викликали значне збільшення попиту на книгу, газету і журнал. Набагато збільшився попит і на друковану продукцію промислового призначення.
Друга половина XIX ст. для поліграфічної промисловості була періодом технічного перевороту, у друкарнях широко запроваджуються машини. Технічний переворот приводить до переходу до великого фабричного виробництва.
Для характеристики процесу технічного перевороту можна навести такі дані: якщо в друкарні М. Д. Вольфа (Петербург) в 1867 р. було 2 ручних друкарських верстати, то через 16 років там працювало 14 друкарських машин. Львівська Ставропігійська друкарня в 1866 р. мала дві плоскодруку-вальні машини, в 1890 р. кількість їх подвоюється, а в 1891 р. вже рівна шести.
Характерною особливістю процесу машинізації полігра-фічної промисловості в другій половині XIX ст. було те, то він базувався на іноземній техніці. Організовані в Росії заводи для випуску поліграфічних машин не витримували конку-ренції іноземних фірм і припинили свою роботу.
В дореволюційній Росії й на Україні існували окремі друкарні, які не поступалися кращим поліграфічним підпри-ємствам світу (друкарня Академії наук у Петербурзі, фабрика виготовлення державних паперів, друкарня Ситіна у Москві, друкарня Кульженка в Києві, Лаврська друкарня в Києві і деякі інші). Але в цілому рівень друкарства був надзвичайно низький. В більшості друкарень працювали одна—дві машини, переважала ручна праця, низька була культура виробництва і поліграфічного виконання, погані умови праці.
Талановиті винахідники не раз виготовляли пристрої, що дозволяли полегшити працю друкарів, підвищити її продук-тивність. Однак в умовах царської Росії ці винаходи не знайшли застосування.
Символічно, що й книги, які творили нову українську літературу, видавалися в центрі російського книгодруку-вання — Петербурзі. Саме тут в 1840 р. вийшов Шевченків-ський Кобзар. Тут виходили твори Котляревського, Квітки-Основ'яненка, Марка Вовчка.
В 1863 р. царський уряд, який проводив політику національ-ного гноблення, заборонив горезвісним «Валуєвським цирку-ляром» видання книг українською мовою. Центр українського книговидавництва в цей час переноситься у Львів, де його очолив Іван Франко. З друкарень Західної України виходять не лише твори великих українських письменників Панаса Мирного, Михайла Коцюбинського, Лесі Українки, Івана Франка, а й переклади російських і західно-європейських класиків.
Таким чином, посіяні визначними слов'янськими першодрукарями зерна впали на добрий грунт, їх праця, як і праця продовжувачів їхньої справи, сприяла тому, що книгодрукування кінця XVI—XVIII ст. стало однією з яскравих сторінок української культури.