"Пра-в-лін-ня ба-ть-кі-в-сь-ке, – пи-сав він, – при який під-да-ні, як не-по-в-но-лі-т-ні, не в змо-зі ро-з-рі-з-ни-ти, що для них дій-с-но чи ко-ри-с-но шкі-д-ли-во... та-ке пра-в-лін-ня є най-бі-ль-шим де-с-по-ти-з-мом".

Ук-ла-да-ю-чи су-с-пі-ль-ний до-го-вір, лю-ди не же-р-т-ву-ва-ли сво-єю во-лею, а ли-ше ство-рю-ва-ли пра-во-ві умо-ви для більш на-дій-но-го й упо-ря-д-ко-ва-но-го ко-ри-с-ту-ван-ня не-ю. Га-ра-н-тію від де-с-по-ти-з-му Кант ба-чив не у фо-р-мах пра-в-лін-ня (ре-с-пу-б-лі-ка, мо-на-р-хія), а в по-ді-лі за-ко-но-да-в-чої і ви-ко-на-в-чої вла-ди. Він до-пу-с-кав, що при бу-дь--якій фо-р-мі пра-в-лін-ня ча-с-ти-на гро-ма-дян бу-де не-за-до-во-ле-ний по-лі-ти-кою уря-ду і бу-де пра-г-ну-ти йо-го змі-ни-ти. Але їх-ні дії не по-вин-ні по-ру-шу-ва-ти за-ко-ни, ди-с-к-ре-ди-ту-ва-ти де-р-жа-ву чи вза-га-лі йо-го руй-ну-ва-ти. Кант об-ґ-ру-н-ту-вав пра-во-ві фо-р-ми і ме-то-ди бо-ро-ть-би за змі-ну де-р-жа-в-но-го і су-с-пі-ль-но-го ла-ду, що при-пу-с-ка-ють шлях по-с-ту-по-вих ре-форм і ви-к-лю-ча-ють гру-бе на-си-ль-с-т-во.

Гли-би-ною й ори-гі-на-ль-ні-с-тю ві-д-рі-з-ня-ла-ся ети-ч-на ко-н-це-п-ція Ка-н-та. Він ви-с-ту-пив про-ти ути-лі-та-ри-з-му су-ча-с-ної йо-му про-с-ві-ти-те-ль-сь-кої ду-м-ки. Уя-в-лен-ня про те, що до-б-рі спра-ви мо-ж-на ро-би-ти ли-ше з за-д-нь-ою ду-м-кою, у ро-з-ра-ху-н-ку на ус-піх чи на-го-ро-ду, Кант ві-д-ки-дав як ра-ди-ка-ль-не зло. То-му що та-ка мо-ра-ль-на ус-та-но-в-ка жа-дає від лю-ди-ни при-с-то-су-ван-ня до об-с-та-вин, з яких най-ва-ж-ли-ві-ше – ві-д-но-шен-ня до ньо-го вла-ди іму-щих. То-му его-їзм, на-віть ро-зу-м-ний, што-в-хає бе-з-п-ра-в-ні ни-зи су-с-пі-ль-с-т-ва до ра-бо-лі-п-с-т-ва, не-в-пе-в-не-ні у сво-є-му за-в-т-ра-ш-нь-о-му дні "се-ре-д-ні ша-ри" – до ли-це-мі-р-с-т-ва, упо-є-ні вла-дою ве-р-хи – до бе-з-со-ро-м-но-с-ті. Цьо-му при-н-ци-пу Кант про-ти-с-та-в-ляв ім-пе-ра-ти-в-не тлу-ма-чен-ня мо-ра-ль-но-с-ті: "На-д-ходь так, щоб ти за-в-ж-ди ві-д-но-си-в-ся до лю-д-с-т-ва й у сво-є-му об-лич-чі, і в осо-бі вся-ко-го ін-шо-го так са-мо, як до ме-ти, і ні-ко-ли не ві-д-но-си-в-ся б до ньо-го ті-ль-ки як до за-со-бу". По-ві-до-м-ля-ю-чи осо-би-с-тість са-мо-ціл-лю гро-ма-д-сь-кої ор-га-ні-за-ції, Кант бо-ро-в-ся із уя-в-лен-ня-ми, до-сить ши-ро-ко ро-з-по-в-сю-д-же-ни-ми в Прус-сії, про ви-п-ра-в-да-ність без-за-с-те-ре-ж-но-го пі-д-по-ря-д-ку-ван-ня осо-би-с-то-с-ті де-р-жа-в-ним ін-те-ре-сам.

Ви-с-но-вок

Фра-н-цу-зь-ка ре-во-лю-ція і ви-к-ли-ка-ні нею со-ці-а-ль-но--по-лі-ти-ч-ні ка-та-к-лі-з-ми ру-бе-жу ХVІ-ІІ--ХІХ в., на єв-ро-пей-сь-ко-му ко-н-ти-не-н-ті по-хо-ва-ли ві-ру про-с-ві-ти-те-лів у мо-ж-ли-вість по-с-ту-по-во-го не-на-си-ль-ни-ць-ко-го про-г-ре-су. Сто-со-в-но цих по-дій про-с-ві-ти-те-ль-сь-кий рух шви-д-ке по-лі-ти-зу-ва-в-ся і ро-з-ко-ло-ло-ся на ок-ре-мі про-ти-бо-р-чі уг-ру-по-ван-ня і пли-ни. Кри-за Про-с-ві-т-ни-ц-т-ва збі-ль-ши-ла ко-н-се-р-ва-ти-в-ну кри-ти-ку йо-го ці-лей і іде-а-лів за те, що во-ни вне-с-ли в ду-м-ки лю-дей плу-та-ни-ну, а в су-с-пі-ль-с-т-во – сму-ту, що по-ру-ши-ли но-р-ма-ль-ний, при-ро-д-ний, ор-га-ні-ч-ний ро-з-ви-ток кра-їн і на-ро-дів. Від цих уда-рів Про-с-ві-т-ни-ц-т-во вже не оп-ра-ви-ла-ся. Во-но ра-п-то-во зій-ш-ло зі сце-ни, зму-си-в-ши на-ща-д-ків ла-ма-ти го-ло-ву над пи-тан-ням: так у чо-му ж по-ля-га-ло йо-го іс-то-ри-ч-не при-з-на-чен-ня?