Мі-фо-ло-гі-ч-ний то-ль-те-к-сь-кий цикл про Ке-ца-ль-ко-а-т-ля був сприй-ня-тий ац-те-ка-ми, ко-т-рі у XIII ст. при-бу-ли з пі-в-ні-ч-но-го за-хо-ду ни-ні-ш-нь-ої Ме-к-си-ки до ре-гі-о-ну зе-м-ле-ро-б-сь-ких і ви-со-ко-у-р-ба-ні-зо-ва-них ку-ль-тур До-ли-ни Ме-к-си-ки. При-бу-в-ши із сво-єї на-пі-в-ле-ге-н-да-р-ної пра-ба-ть-кі-в-щи-ни Ац-т-лан (мі-с-це ча-п-лі), во-ни по-се-ли-ли-ся на од-но-му з ос-т-ро-вів озе-ра Те-к-с-ко-ко й за-к-ла-ли не-ве-ли-ке мі-с-то Те-но-ч-ті-т-лан. У хо-ді пе-ре-т-во-рен-ня їх ку-ль-ту-ри під впли-вом да-в-ніх ку-ль-тур До-ли-ни ста-бі-лі-зу-ва-ло-ся і ста-но-ви-ще ац-те-ків, змі-ц-ни-ла-ся їх-ня по-зи-ція й зро-с-ла мо-гу-т-ність. Це да-ло мо-ж-ли-вість збі-ль-ши-ти-ся й ро-з-к-ві-т-ну-ти Те-но-ч-ті-т-ла-ну, ко-т-рий пі-з-ні-ше пе-ре-т-во-ри-в-ся на ві-до-му сто-ли-цю ац-те-к-сь-кої ім-пе-рі-ї. [4; 148]

Ац-те-ки за-п-ро-ва-д-жу-ва-ли свою по-лі-ти-ку та-ким чи-ном, щоб по-сі-с-ти до-мі-ну-ю-чу по-зи-цію се-ред су-сі-д-ніх на-ро-дів й ви-су-ну-ти на пе-р-ше мі-с-це у па-н-те-о-ні бо-жеств сво-го ма-ло-з-на-чу-що-го пле-мін-но-го бо-га Ху-н-ци-ло-по-ч-т-лі, яко-го за-ть-ма-рю-ва-ли го-ло-в-ні бо-ги Ке-ца-ль-ко-атль і Те-с-ка-т-лі-по-ка, які бра-ли участь у ство-рен-ні на-с-ту-п-них сонць. Зо-в-ні-ш-нім ви-я-вом зу-силь, що так ці-ле-с-п-ря-мо-ва-но до-к-ла-ли-ся до пі-д-ви-щен-ня по-зи-ції та ра-н-гу ац-те-ків і ша-но-ва-них ни-ми бо-гів, бу-ло між ін-шим, пі-д-к-ре-с-лен-ня зв'я-з-ків із то-ль-те-ка-ми, ку-ль-ту-ра яких про-до-в-жу-ва-ла вва-жа-ти-ся най-бі-ль-шим до-ся-г-нен-ням, осо-б-ли-во в га-лу-зях ми-с-те-ц-т-ва та «ме-ха-ні-ч-них» ре-ме-сел. То-му вклю-чен-ня до ко-ла бо-гів--тво-р-ців вла-с-них бо-гів, на-са-м-пе-ред Ху-н-ци-ло-по-ч-тя-лі, бо-га со-н-ця, вій-ни та за-хи-с-ни-ка во-ї-нів, ма-ло ве-ли-ке зна-чен-ня. [4; 148-149]

У ку-ль-ту-ри ац-те-ків дві ідеї бо-же-с-т-ва про-ти-с-то-я-ли од-на од-ній у ре-зу-ль-та-ті ко-н-ф-ро-н-та-ції двох тра-ди-цій: то-ль-те-к-сь-кої, що ся-га-ла в гли-би-ни ми-ну-ло-го ку-ль-тур Ме-зо-а-ме-ри-ки, та ац-те-к-сь-кої, яка ще не втра-ти-ла ду-ху ре-лі-гій-ної пле-мін-ної ме-н-та-ль-но-с-ті войо-в-ни-чих ко-чі-в-ни-ків. Дві ре-лі-гій-ні тра-ди-ції про-ти-с-то-я-ли од-на од-ній із сво-ї-ми мі-фо-ло-гі-я-ми – Ке-ца-ль-ко-атль та Ху-н-ци-ло-по-ч-т-лі. Про пе-р-шу тра-ди-цію вже за-з-на-че-но ви-ще, культ Ху-н-ц-н-ло-по-ч-т-лі ви-ма-гав кри-ва-вих лю-д-сь-ких жертв. Най-ча-с-ті-ше у же-р-т-ву при-но-си-ли вій-сь-ко-во-по-ло-не-них, іно-ді ра-бів і на-віть вла-с-них ді-тей. Щоб за-бе-з-пе-чи-ти для бо-гів до-с-та-т-ню кі-ль-кість лю-д-сь-ких жертв, ац-те-ки ви-му-ше-ні бу-ли ча-с-то во-ю-ва-ти. Як пра-ви-ло, же-р-то-в-ний об-ряд по-ля-гав у ви-ри-ван-ні се-р-ця, яке при-но-си-ли у дар бо-гам, од-нак бу-ли й більш жо-р-с-то-кі та ви-то-н-че-ні об-ря-ди: на честь бо-га Ка-і-пе--То-те-ка же-р-ці зди-ра-ли шкі-ру з жи-вої лю-ди-ни й но-си-ли її про-тя-гом ба-га-ть-ох днів. Про ро-з-мі-ри та-ких об-ря-дів же-р-т-во-п-ри-не-сен-ня сві-д-чить факт по-с-вя-чен-ня в 1487 р. ве-ли-ко-го хра-му, під час яко-го бу-ло здій-с-не-но ри-ту-а-ль-не вби-в-с-т-во 20 тис. чо-ло-вік. Ці же-р-т-ви не-о-б-хі-д-ні бу-ли, щоб да-ти со-н-цю жи-во-т-во-р-ний на-пій, або кров. Від цьо-го за-ле-жав рух со-н-ця не-бом, а зна-чить, і іс-ну-ван-ня сві-ту.

Та-ким чи-ном, ре-лі-гій-на ме-та пе-ре-п-лі-та-ла-ся з пра-г-нен-ням ац-те-к-сь-кої де-р-жа-ви, що яв-ля-ла со-бою пре-к-ра-с-но ор-га-ні-зо-ва-ну ім-пе-р-сь-ку ма-ши-ну. На чо-лі ім-пе-рії ац-те-ків у пе-рі-од її ро-з-к-ві-ту (по-ло-ви-на XV ст. – іс-па-н-сь-кі за-во-ю-ван-ня) сто-яв во-ло-дар, яко-го в хро-ні-ках на-зи-ва-ють ца-рем. В уп-ра-в-лін-ні ім-пе-рі-єю йо-му до-по-ма-гав ве-ль-мо-жа, який був на-ді-ле-ний ди-в-ним за зву-чан-ням для нас ти-ту-лом «Жі-н-ка--Змі-я» і ви-ко-ну-вав фу-н-к-цію, згі-д-но з на-шою те-р-мі-но-ло-гі-єю, пре-м-єр--мі-ні-с-т-ра. Од-но-ча-с-но з ним і ве-р-хо-в-ною ца-р-сь-кою ра-дою іс-ну-ва-ли сво-го ро-ду спе-ці-а-ль-ні «де-па-р-та-ме-н-ти», що зай-ма-ли-ся су-до-ви-ми, го-с-по-да-р-сь-ки-ми та вій-сь-ко-ви-ми спра-ва-ми. Ке-ру-ва-ли ни-ми ви-со-ко-по-с-та-в-ле-ні са-но-в-ни-ки за до-по-мо-гою ар-мії чи-но-в-ни-ків--ад-мі-ні-с-т-ра-то-рів. [4; 149]

Іє-ра-р-хі-ч-ну си-с-те-му ма-ла та-кож жре-ць-ка ка-с-та, що скла-да-ла-ся із же-р-ців рі-з-но-го ра-н-гу і ста-ту-су. Очо-лю-ва-ли її два ве-р-хо-в-них же-р-ці, рі-з-но-з-на-ч-но-го по-ло-жен-ня та Ста-ту-ту і од-но-го ти-ту-лу – тла-то-а-ні. Ни-ми бу-ли жрець бо-га Ху-н-ци-ло-по-ч-т-лі та жрець бо-га Тла-ло-ка; во-ни ма-ли свої рі-в-но-п-ра-в-ні хра-ми, зве-де-ні на од-ній пі-ра-мі-ді – пі-д-с-та-ві, й ра-зом зва-ли-ся «Ве-ли-ч-ним Хра-мом». У мо-мент при-бут-тя у Те-но-ч-ті-т-лан Ко-р-те-са тла-то-а-ні був Ве-ли-кий ім-пе-ра-тор Мо-н-те-су-ма. У сво-їй хро-ні-ці Бе-р-нал Ді-ас дель Ка-с-ті-льо опи-сав цьо-го ім-пе-ра-то-ра і по-ве-ді-н-ку ве-ль-мож йо-го ото-чен-ня. Він зве-р-нув ува-гу на су-во-рий ети-кет, що пі-д-к-ре-с-лю-вав ві-д-с-тань, яка ві-д-ме-жо-вує ім-пе-ра-то-ра від йо-го під-да-них, а во-ни опу-с-ка-ють по-г-ляд пе-ред йо-го ве-ли-ч-ні-с-тю. Цей ети-кет кра-с-но-мо-в-но сві-д-чить про шлях ац-те-ків від ко-чо-во-го спо-со-бу жит-тя до на-ро-ду, який за-с-во-їв ви-со-кі фо-р-ми ви-то-н-че-них ку-ль-тур ін-ших на-ро-дів Ме-к-си-ка-н-сь-кої До-ли-ни. [4; 149-150]

По-див ко-н-кі-с-та-до-рів, які зі-т-к-ну-ли-ся з цим май-же ма-гі-ч-ним сві-том ац-те-к-сь-кої ку-ль-ту-ри, не мав меж. Не-с-кі-н-чен-на кі-ль-кість пі-ра-мід, ску-ль-п-тур і фре-сок, ба-га-т-с-т-во хра-мів, на-по-в-не-них зо-ло-том, ал-ма-за-ми та рі-д-кі-с-ним пі-р-ям, зда-ло-ся їм шви-д-ше сном, ніж ре-а-ль-ні-с-тю. Те, що ми сьо-го-д-ні зве-мо про-с-то ми-с-те-ц-т-вом ста-ро-да-в-нь-ої Ме-к-си-ки, є за-со-бом, що до-з-во-ляє на-ро-до-ві пі-з-на-ти да-в-ні іде-а-ли та ко-н-це-п-ції ку-ль-ту-ри, на-са-м-пе-ред ре-лі-гі-ї. Ми-с-те-ц-т-во по-мі-с-ти-ло ці іде-а-ли та ко-н-це-п-ції у пла-с-ти-ч-ні си-м-во-ли і ви-ку-ва-ло, ви-ка-р-бу-ва-ло їх у тве-р-до-му ка-ме-ні та зо-ло-ті на-ві-ки і для всіх по-ко-лінь.

Ми-с-те-ц-т-во до-ко-лу-м-бо-вої Ме-зо-а-ме-ри-ки – «кві-ти й пі-с-ні», йо-го по-е-ти-ч-ні ме-та-фо-ри та си-м-во-ли до-з-во-ля-ють лю-ди-ні знай-ти ві-д-по-ві-ді на фу-н-да-ме-н-та-ль-ні пи-тан-ня сво-го іс-ну-ван-ня, в яко-му все є сон, все не-т-ри-в-ке, по-ді-б-но до пі-ря пта-ха ке-цаль. На-ро-д-же-ні в се-р-ці ху-до-ж-ни-ка «кві-ти та пі-с-ні» су-п-ро-во-д-жу-ва-ли лю-ди-ну все жит-тя. І все жит-тя по-г-ляд лю-ди-ни не ві-д-ри-ва-в-ся від пі-ра-мід і хра-мі». по-к-ри-тих фре-с-ка-ми й орі-є-н-то-ва-них на чо-ти-ри сто-ро-ни сві-ту, по-ко-ї-в-ся на ста-ту-ях бо-гів і си-м-во-лах, ви-рі-зь-б-ле-них на пре-д-ме-тах по-в-ся-к-ден-но-го по-бу-ту, на при-к-ра-сах і об-ру-ч-ках із зо-ло-та й срі-б-ла, на не-з-лі-чен-них пре-д-ме-тах з ке-ра-мі-ки. Ство-ре-ний ми-т-цем світ ми-с-те-ц-т-ва був пі-д-не-се-ний до бо-же-с-т-вен-ної ви-со-ти, на-да-ю-чи тим пе-в-ний сенс лю-д-сь-ко-му жит-тю і сме-р-ті. [4; 150]

Ва-ж-ли-ве мі-с-це у ку-ль-ту-рі ац-те-ків на-ле-жа-ло ка-ле-н-да-ре-ві, що ви-с-ло-в-лю-вав ац-те-к-сь-ке ро-зу-мін-ня ко-с-мо-су. З ним по-в-я-за-ні по-нят-тя ча-су й про-с-то-ру, при-та-ман-ні то-ді-ш-ній епо-сі, у ньо-му знай-ш-ли ві-до-б-ра-жен-ня уя-в-лен-ня про бо-гів і сфе-ри їх ді-я-ль-но-с-ті, а та-кож обо-в-я-з-ко-ві ри-ту-а-ли. Згі-д-но з цим ка-ле-н-да-рем (іс-ну-вав та-кож ін-ший, со-ня-ч-ний ка-ле-н-дар, що скла-да-в-ся з 18 два-д-ця-ти-ден-них мі-ся-ців