Як ви-д-но, за ві-ко-вою кла-си-фіка-ці-єю гро-ма-дян ім-пе-рії Ні-х-то з них не був за-бу-тим. Але як-що з од-ні-єї ка-те-го-рії до ін-шої гро-ма-дя-нин кра-ї-ни «си-нів Со-н-ця» пе-ре-хо-див по-с-ту-по-во, то від ни-зь-ко-го жит-тє-во-го рі-в-ня до ви-со-ко-го пра-к-ти-ч-но не міг пе-рей-ти ні-х-то. [4; 153]

У ім-пе-рії до-к-ла-да-ли-ся всі зу-сил-ля, щоб по-пе-ре-ди-ти бу-дь--які со-ці-а-ль-ні не-в-до-во-лен-ня. Жо-ден її гро-ма-дя-нин не був обій-де-ний під час от-ри-ман-ня то-го мі-ні-му-му, який йо-му за-бе-з-пе-чу-вав еле-ме-н-та-р-не іс-ну-ван-ня. У ми-р-ний час до-ро-с-ла здо-ро-ва лю-ди-на са-ма ту-р-бу-ва-ла-ся про за-до-во-лен-ня сво-їх по-т-реб. Од-нак ту-р-бо-ти про ста-рих і хво-рих, вдів і си-ріт, ка-лік, і осо-б-ли-во про ве-те-ра-нів вій-ни, бра-ла на се-бе де-р-жа-ва. До то-го ж во-на ро-би-ла все до-сить по-с-лі-до-в-но, на-ма-га-ю-чись ні про ко-го не за-бу-ти. Той, хто не міг пра-цю-ва-ти, мав пра-во от-ри-му-ва-ти все не-о-б-хі-д-не для жит-тя, то-б-то ос-но-в-ні про-ду-к-ти ха-р-чу-ван-ня, одяг, взут-тя. з фо-н-дів ім-пе-рії, з її за-сік та ко-мор, з ро-з-мі-ще-них усю-ди скла-дів ре-мі-с-ни-чих ви-ро-бів. Рі-вень жит-тя у всіх був май-же од-на-ко-вим. Та-кий «і-н-дій-сь-кий со-ці-а-лізм» до-сить да-ле-кий від спра-в-ж-нь-о-го. [4; 153-154]

Про-с-та лю-ди-на бу-ла по-з-ба-в-ле-на пра-ва са-мо-с-тій-но ви-рі-шу-ва-ти свою до-лю: си-с-те-ма вла-ди, ро-з-га-лу-же-ний де-р-жа-в-ний апа-рат, ще ти-с-ну-ли на гро-ма-дя-ни-на ве-ли-че-з-ною ва-гою і по-ді-б-но до жа-х-ли-во-го ва-м-пі-ра ви-с-мо-к-ту-ва-ли з ньо-го со-ки, бу-ли на-в-’-я-за-ні їй зве-р-ху. Лю-ди-на му-си-ла ви-ко-ну-ва-ти те, що їй на-ка-зу-ва-ли, і во-на дій-с-но ви-ко-ну-ва-ла все бе-з-до-ган-но. I пі-с-ля цьо-го де-х-то на-ма-га-є-ть-ся зро-би-ти ви-с-но-вок про со-ці-а-лі-с-ти-ч-ний ха-ра-к-тер де-р-жа-ви і су-с-пі-ль-с-т-ва «си-нів Со-н-ця».

Су-с-пі-ль-ний ус-т-рій в ім-пе-рії ін-ків за-хи-ща-в-ся не ли-ше ар-мі-єю і ре-лі-гі-єю, а й за-ко-на-ми. Хо-ча за-ко-ни ін-ків не фі-к-су-ва-ли-ся пи-сь-мо-во, в ос-но-ву юс-ти-ції бу-ли по-к-ла-де-ні то-ч-ні та чі-т-кі при-н-ци-пи. До їх чи-с-ла мо-ж-на ві-д-не-с-ти, на-п-ри-к-лад, при-н-цип, згі-д-но яко-го кри-мі-на-ль-ний зло-чин, здій-с-не-ний пре-д-с-та-в-ни-ком елі-ти, ква-лі-фі-ку-ва-в-ся більш се-р-йо-з-ною про-ви-ною, аніж про-ви-на про-с-тої лю-ди-ни. Іс-ну-вав і та-кий при-н-цип: як-що зло-чин був здій-с-не-ний не за іні-ці-а-ти-вою пра-во-по-ру-ш-ни-ка, а за вка-зі-в-кою ін-шої осо-би, по-ка-ран-ню пі-д-ля-гав іні-ці-а-тор по-ру-шен-ня за-ко-ну, а не сам зло-чи-нець. Суд-ді ви-го-ло-шу-ва-ли, як пра-ви-ло, до-сить суворі ви-ро-ки (сме-р-т-на ка-ра, ув-я-з-нен-ня до “ка-мер сме-р-ті”, які ки-ші-ли от-руй-ни-ми змі-я-ми та хи-жа-ка-ми, то-р-ту-ри, ба-то-жін-ня, ви-г-нан-ня, пу-б-лі-ч-на га-нь-ба то-що), ад-же бу-дь--яке пра-во-по-ру-шен-ня, на-віть зо-в-сім не-з-на-ч-не, ро-з-ці-ню-ва-ло-ся во-ло-да-ря-ми й пра-ви-те-ля-ми де-р-жа-ви, які бу-ли єди-ни-ми за-ко-но-да-в-ця-ми, як за-мах на свя-щен-ні, не-до-то-р-ка-ні пі-д-ва-ли-ни ім-пе-рії, як за-г-ро-за її вну-т-рі-ш-нь-о-му спо-ко-ю. За-ко-ни ін-ків бу-ли ду-же ефе-к-ти-в-ни-ми, пра-во-по-ря-док, що йо-го за-п-ро-ва-ди-ли «си-ни Со-н-ця», до-т-ри-му-ва-в-ся май-же усі-ма. [4; 154]

Мо-гу-т-ність пра-ви-те-лів ім-пе-рії ін-ків, ок-рім ар-мії та юс-ти-ції, спи-ра-ла-ся та-кож на ре-лі-гі-ю. Ре-лі-гій-ні по-г-ля-ди, як і са-ма ре-лі-гія, зро-зу-мі-ло, не бу-ли вла-с-ним ви-т-во-ром ін-ків. По-к-ло-нін-ня Со-н-цю в Де-ру та все, що з йо-го ку-ль-том по-в-я-за-не, ся-гає ко-рін-ням у до-і-н-сь-ку іс-то-рі-ю. Ін-ки ж ті-ль-ки при-с-то-су-ва-ли ре-лі-гій-ні уя-в-лен-ня по-пе-ре-д-ни-ків до вла-с-них ці-лей. У ві-д-по-ві-д-но-с-ті з їх ре-лі-гій-ни-ми по-г-ля-да-ми со-н-це зай-ма-ло го-ло-в-не по-ло-жен-ня се-ред бо-гів та ке-ру-ва-ло усім на-зе-м-ним сві-том, а то-му «си-ни Со-н-ця», то-б-то во-ло-да-рі Ку-с-ко, іс-то-т-но, бу-ли по-к-ли-ка-ні ке-ру-ва-ти хо-дом жит-тя на зе-м-лі. З цьо-го ло-гі-ч-но ви-ті-ка-ло, що по-ря-док, вста-но-в-ле-ний «си-на-ми Со-н-ця», був свя-щен-ним хо-ча б то-му, що він ос-вя-че-ний бо-же-с-т-вен-ним по-хо-д-жен-ням пра-ви-те-лів кра-ї-ни чо-ти-рь-ох сто-рін сві-ту. [4; 154-155]

Ге-лі-о-це-н-т-ри-ч-на ре-лі-гія ін-ків, у якій до ра-н-гу го-ло-в-но-го бо-га бу-ло зве-де-но Ін-ті, бо-га Со-н-ця, бу-ла офі-цій-ною ві-рою, де-р-жа-в-ною іде-о-ло-гі-єю їх ім-пе-рі-ї. Во-на ста-ла ді-є-вим за-со-бом підкорення, ду-хо-в-ної ко-н-кі-с-ти у ста-в-лен-ні до ін-ших пі-в-ден-но-а-ме-ри-ка-н-сь-ких на-ро-дів, яких ін-ки вва-жа-ли ва-р-ва-ра-ми, то-му що во-ни не вкло-ня-ли-ся со-н-цю. Не ви-па-д-ко-во, що на-ці-о-на-ль-ний храм у Ко-ри-ка-н-чу був при-с-вя-че-ний від початку бо-гу Ін-ті, йо-го го-ло-в-на свя-ти-ня бу-ла при-к-ра-ше-на зо-ло-тим ди-с-ком. Цей диск бу-ло спря-мо-ва-но на схід та-ким чи-ном, щоб йо-го то-р-ка-ли-ся пе-р-ші про-ме-ні со-н-ця, що схо-дить.

У свя-ти-ли-щі Ко-ри-ка-н-ча, по-б-ли-зу від об-ра-зу бо-га Со-н-ця, а та-кож ок-ру-г-лих зо-б-ра-жень ін-ших бо-гів на тро-нах, ви-го-то-в-ле-них з чи-с-то-го зо-ло-та, по-сі-да-ли му-мії по-ме-р-лих Ін-ків. Тут же пе-ре-бу-вав і трон у той мо-мент ца-рю-ю-чо-го Ін-кі, він си-дів на ньо-му під час свят, при-с-вя-че-них Ін-кі. Се-ред усіх ви-з-на-че-них па-м-’-я-ток Ку-с-ко Ко-ри-ка-н-ча по-сі-дає аб-со-лю-т-но ви-к-лю-ч-не мі-с-це. Са-ме до ньо-го при-ля-гав сад ін-ків, що був у кра-ї-ні чо-ти-рь-ох сто-рін спра-в-ж-нім чу-дом із чу-дес.

Сад, про який ми ро-з-по-ві-да-є-мо, по пра-ву вва-жа-в-ся зо-ло-тим, ос-кі-ль-ки все, що в ньо-му ро-с-ло, кві-т-ло, все, що йо-го «за-се-ля-ло», бу-ло зро-б-ле-не з чи-с-то-го зо-ло-та, яке бу-ло для ін-ків си-м-во-лом не-бе-с-но-го Ба-ть-ка, си-м-во-лом ве-ли-ко-го Со-н-ця. Все, що ме-ш-ка-н-ці ім-пе-рії Со-н-ця спо-с-те-рі-га-ли на-в-ко-ло се-бе, бу-ло ві-д-т-во-ре-но, в цьо-му са-ду з зо-ло-та: ла-т-ки пе-ру-а-н-сь-ких ла-нів, ма-їс, не-до-з-рі-лі ка-ча-ни яко-го бу-ли спле-те-ні, з срі-б-ної, про-во-ло-ки, ста-да лам з їх ді-ть-ми, да-лі – дві дю-жи-ни ін-дій-сь-ких па-с-ту-хів, а та-кож ста-т-ні