XVIII - початку XX століть дерев'яні споруди повністю замінено мурованими.

У результаті багатовікової будівничої діяльності постав другий за композиційною ролею (після Софії Київської) ансамбль Верхнього міста. Разом із Софійським монастирем Михайлівський монастир творив унікальну у світовому містобудуванні композицію, коли дві висотні домінанти були поставлені одна проти одної, замикаючи з двох боків перспективу вулиці, що сполучала їх (нині - Володимирський проїзд). Обидва ансамблі панували в панорамі Києва, сприймалися разом і уособлювали священний центр міста.

Вельми промовистим у контексті нашої історії є посвята монастиря й собору. Найперші на Русі собори загальнодержавного значення освячували в ім'я Богородиці (Десятинна церква в Києві, Софійські собори в Києві, Новгороді й Полоцьку, Успенські собори у Володимирі-Волинському й Володимирі на Клязьмі, згодом - у Москві). Княжі патрональні храми й монастирі освячували здебільшого, в ім'я святих воїнів, бо ж князь мав бути передусім воїном. Князь, який виходив за межі вояцького стереотипу, ризикував утратити не лише свою репутацію, а й владу. До речі, засновник Михайлівського собору Святополк Ізяславич був хворобливим, непитущим книжником, сентиментальним женолюбцем. Він терпів зневагу від князів і лише завдяки заступництву Володимира Мономаха не втратив київського престолу (8). Але в посвяті свого собору витримав вояцьку лінію: храм одного святого воїна - Дмитрія Солунського - доповнив храм в ім'я святого воєначальника архістратига Михаїла.

Архістратига віддавна шанували в Малій Азії. У Візантійській імперії його вважали за покровителя імперії та армії. Культ Михаїла у Візантії особливо розвинувся за імператора Василія І Македонянина, звідки й був занесений до княжого Києва. Тут св.Михаїла шанували як заступника князів і війська в походах. Пізніше, в добу козаччини, Військо Запорозьке мало архістратига Михаїла за свого покровителя.

Опріч того, з XII століття зображення архангела Михаїла стало династичним знаком київських Мономаховичів - Мстислава І(1125 -1132) та його нащадків. У XII і XIII століттях зображення архістратига було на княжих печатках, шоломах, гербових щитах - він став ніби емблемою Київської держави, а після втрати Києвом столичного статусу і далі уособлював Київську землю (під Литвою, Польщею, Москвою). Князівсько-вояцька семантика зображення архістратига відродилась у Гетьманщині: поряд з родовим гербом кожного гетьмана ставили знак архістратига. Цю саму семантику знаходимо й набагато пізніше на Заході: в Австрійській імперії архангела Михаїла вважали небесним заступником "Королівства Галіції і Лодомерії", тобто Галичини й Волині (9).

Це все свідчить про загальноукраїнське, а не регіональне київське поширення і визнання символіки архістратига Михаїла, що ніби символізує духовну місію України - бути воїном проти підступів хаосу й пітьми.

Темні сили, що запанували на наших теренах з третього десятиріччя цього столі ті я, не обійшли своєю увагою святині архістратига Михаїла. Діяли вони динамітом і руками наших-таки людей. "У чомусь найдорожчому і найважливішому ми, українці, безумовно, є

народ другорядний, поганий і нікчемний. Ми дурний народ і невеликий, наше наплювательство на свою долю і долю своєї культури абсолютно разючі [... ] Єсть городи-герої. Київ - город мученик, город-геній, хворий на менінгіт. Красивий, незважаючи на многолітні намагання архітекторів і горе-керівників занапастити його красу витворами убожества і нікчемства". Ці гіркі слова належать Олександрові Довженку. Під час другої світової війни він склав реєстр більшовицьких руйновань у Києві й підсумував: "Двадцятий вік помстився. Погуляв по слідах і дев'ятнадцятого, і сімнадцятого, і одинадцятого. Зоставив биту цеглу, кам'яні коробочки, на які противно дивитись, і покарбовану землю..." (10).

Загалом нищення церковних пам'яток в Україні під комуністичним режимом було систематичним і не обмежувалося лише тридцятими роками. Ця діяльність не одного покоління "кодла бісівського" мала кілька етапів.

Перший був пов'язаний з колективізацією і створенням сталінських "колхозів", коли в 1929-1933 роках по селах і містечках спалили чи розібрали на дрова безліч дерев'яних парафіяльних церков ХУІІ-ХУІП століть, а також побурили чимало мурованих храмів. Другий етап позначився зруйнуванням Мазепиних храмів і Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві, катедральних соборів у Полтаві, Одесі, Симферополі, Кам'янці-Подільському та інших містах. Цей етап тривав упродовж 1934-1939 років.

У другу світову війну комуністичний режим позбувся ще низки визначних церковних пам'яток, а звинуватив у знищенні їх "німецько-фашистських окупантів" (Успенський собор Києво-Печерської лаври, Покровська церква з Ромнів у Полтаві, Успенський собор у Кременчуці). Наступний етап розпочався 1962 року, коли Микита Хрущов проголосив новий похід проти релігії і церкви. Його жертвами врешті стали Троїцький собор у Глухові, Воскресенська церква в Путивлі та багато інших храмів.

Останній (сподіваємося, таки справді останній!) етап руйнування церковних пам'яток припадає на роки горбачовської "пєрєстройкі", коли у

переддень святкування 1000-ліття Хрещення Русі-України ЦК Компартії України зажадав від місцевих органів влади радикально розв'язати проблему "безгосподарних церковних будівель" двома способами: або відремонтувати, пристосувавши їх під музеї атеїзму, або знищити. Тож 1986 - 1987 роками датується руйнування кількох стародавніх храмів, зокрема Троїцької церкви в Лебедині на Сумщині.

Важко полічити всі знищені пам'ятки церковної архітектури України. Першим це спробував зробити американський архітектурознавець українського походження, член редколегії нашого журналу Тит Геврик, який 1982 року підготував у Нью-Йорку виставку "Втрачені архітектурні пам'ятки Києва" та видав каталог (11), згодом передрукований