У цьому нескінченному мартиролозі є одна позиція, що має символічне, навіть сакральне значення. Це знищення Михайлівського Золотоверхого монастиря. Жодна подібна акція ні до того, ні опісля не мала такого суспільного відлуння й таких далекосяжних наслідків.

24 січня 1934 року XII з'їзд компартії України та Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК) ухвалили перенести столицю радянської України з "пролетарського" Харкова до Києва. Більшовики вважали його "історичною цитаделлю націоналізму", тому й поставили за мету перетворити цей "розсадник контрреволюції" на "соціалістичне місто". При цьому стародавні пам'ятки Києва трактовано як символ пасивного спротиву режимові, втілення українських національних почуттів, що й далі живить "буржуазно-націоналістичні настрої". Тож архітектам, щойно об'єднаним в єдину Спілку радянських архітекторів і озброєним "ученням про соцреалізм в архітектурі", доручили реалізувати грандіозні плани містобудівної реконструкції Києва. Керував усім Павєл Постишев - намісник Сталіна в Україні. Наглядати за виконанням

більшовицької програми мала спеціальна урядова комісія на чолі з наркомом НКВД УСРР Всеволодом Балицьким.

Спершу шість груп архітектів розробили проекти організації урядового центру в різних київських районах. Так, В.Нестеренко й А.Зінченко запропонували збудувати його на Звіринці, там, де тепер Ботанічний сад НАН України; М.Гречина й М.Холосгенко - в районі іподрому на Печорську: П.Альошин - поблизу Маріїнського палацу, поряд з парком; В.Заболотний - поблизу сучасної Європейської площі. А от за проектом архітектів П.Юрченка і Й.Каракіса площа з головними урядовими будівлями (ЦК КП(б)У і ВУЦВК) мала розкинутись на місці Михайлівського Золотоверхого монастиря й Василівської (Трьохсвятительської) церкви XII століття. Петро Юрченко (12) теоретично обгрунтував саме таке розміщення нового центру. "Настораживали только сложные геологические условия местности" (13). Як бачимо, ніщо інше радянських "мистців" та їхніх замовників "не настораживало". Саме цей варіант і схвалив нарком В.Балицький.

Отже, за підсумками першого конкурсу було обрано місце для урядового центру. Другому конкурсові, проведеному в 1935 році, належало визначити конкретне архітектурне вирішення будівель урядового центру.

Доки велася гра в таку собі "архітектурну демократію", влада заходилася розчищати майданчик. Василівську (Трьохсвятительську) церкву розібрали тихо, без розголосу, десь у 1934 чи 1935 роках. А як дійшло до Михайлівського Золотоверхого - громадськість ударила на сполох.

2 липня 1934 року у Харків із Москви надійшов терміновий таємний лист, адресований наркомові освіти Володимиру Затонському. Заслужений більшовик Фелікс Кон, який тоді завідував музейним відділом Наркомосу РСФРР, пише українському колезі, що по Москві (!) повзуть уперті чутки про заплановану "ліквідацію" Михайлівського Золотоверхого собору в Києві. Він пояснює: "Во всем мире сохранилось 6-7 памятников зтого стиля"; "собор является мировим памятником искусства" (отже і в Кремлі, і в Харкові, і в Києві чудово знали, які цінності "ліквідувала" комісія на чолі з головним чекістом України Балицьким!). Та задля чого написано цього таємного і термінового листа? - "Очень прошу сообщить мне, что мне следует отвечать на бесчисленные запросы, которые поступают со всех сторон". Не дочекавшись відповіді, Ф.Кон через шість днів надіслав В.Затонському ще одного листа, але цього разу з настійливим проханням принципового характеру: "Несмотря на то, что проект уже утвержден тов. Балицким [...] обращаюсь к Вам с настоятельной просьбой о пересмотре состоявшегося решения и о разработке иного варианта

постройки, который позволил бы сохранить мировой памятник искусства". Реакція народного комісара освіти УСРР була по-більшовицькому адекватною. Він дає доручення начальникові IV відділу Управління держбезпеки НКВД УСРР Якову Вульфовичу Письменному: "По поводу Михайловского собора любители старья подымают шум, будто там на стенах [...] имеются древние картины. Я направил в Киев нашего заведующего музейнмм отделом т.Макаревича с тем, чтобы он без шуму [...] поковырял где надо стенки и т.п. Музейщики будут, разумеется, тянуть волынку. В зтом деле в дальнейшем нам придется разбираться вместе с Всеволодом Аполлоновичем (Балицьким. -В.В.). В частности, т.Бордон (слідчий НКВД, фальшувальник безлічі "розстрільних" справ. - В.В.) может быть полезен по части подбора подходящих ученых спецов". Мабуть, таких спеців не було напохваті, бо 13 червня 1934 року вкрай роздратований В.Затонський писав "дорогому Феліксу Яковлевичу" (Кону): "Ученые любители старья всячески добиваются сохранения собора в целости [...] Сообщаю, что вопрос о сносе собора решен. Может идти лишь речь о снятии мозаик и фресок. Чем дольше будут канителить, тем меньше останется времени для зтой сложной операции. Виноваты будут сами старьевщики" (14).

Лексика московського босяка з-під пера наркома, та ще й академіка ВУАН, демонструє, окрім більшовицької безоглядності, ще й справжній культурний рівень тодішньої комуністичної верхівки.

А спеців, що підходили б для виконання урядового завдання, все-таки знайшли. Протягом 8 червня - 9 липня 1934 року київські археологи Ф.Мовчанівський і К.Ґончаров обстежили собор і підготували висновок, підписаний директором Інституту матеріальної культури Ф.Козубовським. У ньому стверджувалось, що Михайлівський собор збудовано в основному в барокові часи, а не в XII столітті, і тому історичної цінності він не становить (15). Цікаво, що напередодні цих подій НКВД усунуло з Києва тих "непідходящих спеців", які активно протестували або могли б протестувати проти дій влади: професора Миколу Макаренка (заарештовано 26 квітня 1934 року, 23 травня вивезено з Києва до Казані, 4 січня 1938 року розстріляно в Томську); професора Федора Ернста (заарештовано в жовтні 1933 року, засуджено на три роки 29 травня 1934 року, розстріляно 28 жовтня