Легенди та повір’я – споріднені жанри народної прози, які відрізняються від казок насамперед посиланням на вірогідність зобра-жуваного. Основу легенди і повір’я становить вигадка і фантазія. На відміну від казкової фантастики у легендарну вигадку та фантастику вірили як у можливу. Фантастика і вимисел легенди були тими чинниками, за допо-могою яких неясне ставало зрозумілим, неможливе – досяжним. Із по-глибленням знань про навколишню природу, з проникненням науки в усі сфери суспільного життя грунт, який живив вірування легенди, зни-кає. Це не означає, що легенди зникають цілком із нашого життя. Ми захоплюємось грою фантазії наших предків, легенди яких зафіксовані в численних фольклорних збірниках, трансформовані в художній літературі, різних видах мистецтв, викликають у нас естетичні пережи-вання, сприймаються як художня цінність. Продовжують створюватися нові легенди, оскільки людину на даному етапі розвитку науки оточує ще немало дивовижного, непоясненого ще наукою, недостатньо аргу-ментованого. Візьмемо хоча б численні розповіді про літаючі тарілки, про різні випадки, пояснити які часом просто важко.

Легенди сягають найдавнішої доби людської історії, власне, вони виникли і вдосконалювалися разом з мовою. Протягом тисячоліть легенди і повір’я у складі всієї жанрової системи фольклору були чи не єдиним засобом узагальнення і передачі наступним поколінням життєвих, історичних географічних та інших знань. Поява писемності дала можливість зафіксувати значну частину текстів цього жанру. І таким чином легенди дійшли до нас. Ці зафіксовані на письмі народні легенди складають початок історичного літопису кожного народу. Згадати хоча б Геродотову "Історію", початкові розділи "Повісті минулих літ".

Слово "легенда" – книжне. У давнину легендами називали писемні твори з релігійними сюжетами або книги про життя святих. Книги ці призначалися для обов'язкового прочитання ченцями, служителями культу. Легендами називали ще написи на монетах, фортечних брамах, географічних картах, малюнках. Переписувачі житій святих вносили в канонічні тексти свої зміни, використовуючи при цьому елементи усної оповідної традиції. Так виникла апокрифічна література, твори якої ра-зом з багатьма сюжетами церковних-книг почали проникати в народний побут, змішуючись тут з усними легендами та переказами язичницької міфології.

В залежності від походження предмета зображення легенди поділяються на міфологічні (з перевагою персонажів християнської чи язичницької міфології), апокрифічні, антропоморфічні, історико-географічні, соціально-утопічні, соціально-побутові, топонімічні. Легенди, в яких основою є сюжети й персонажі християнської міфології, проник-ли в народний побут завдяки запровадженню культових книг. Побудо-вані на давній усній традиції, сюжети й мотиви цих книг у побуті змішувалися з місцевою оповідною традицією з язичницькою міфологією, набуваючи місцевого стильового забарвлення, трактування в стилі народної етики і естетики. До фонду легенд кожного слов'янсь-кого народу потрапило чимало міжнародних мотивів та сюжетів, при-стосованих до місцевої оповідної традиції. Щодо історико-героїчних, топонімічних, соціально-побутових легенд, вони становлять собою суто національне утворення, хоча й до їх тканини могли потрапляти окремі мандрівні мотиви. Наприклад, легенди про народних героїв Максима Залізняка, Устима Кармалюка, Олексу Довбуша та ін., у яких немало мандрівних мотивів, зокрема, про чудесне народження героїв, про спосіб одержання надзвичайної сили, чарівної зброї, про їхню смерть.

На відміну від казок, легенди та повір’я в меншій мірі зберігають стабільність форми, характерні зачини й закінчення, закономірності розгортання сюжету. Рівень їх художньої довершеності великою мірою належить від розвитку місцевої традиції, від майстерності оповідача, від його життєвого та художнього досвіду.

Знедолений, безправний, покривджений соціально і національне на-род хоч в уяві наділяв своїх героїв такими якостями, до яких прагнув гам Реальна постать учорашнього селянина, вівчара хлібороба - лю-дини загалом звичайної, що стала на шлях нерівної боротьби за соціальну й національну справедливість, за певних обставин стає по-статтю легендарною.

Легенди становлять початок подальшого розвиті к\ художньої літератури, інших мистецтв. Можна стверджувати, що нема письменни-ка, який би не звертався до народних легенд за образами, за стилем відображення життя, за характерним світобаченням творців і носіїв цьо-го жанру народної творчості.

Наприклад, в усіх народів світу існує повір'я, що той хто забув звичаї своїх батьків, карається людьми і Богом. Він блукає по світі, як блудний син, і ніде не може знайти собі притулку

та пристановища, бо він загублений для свого народу.

У нашого, українського народу існує повір'я, що від тих батьків, які не дотримуються зви-чаїв, родяться діти, що стають вовкулаками.

Вовкулака – це завжди понурий, завжди чи-мось незадоволений чоловік; в день святого Юрія він перекидається вовком, бігає разом з іншими звірами по лісі і має лише опасок на своїй довгій кудлатій шиї; а в день зимового Миколи він знову перекидається чоловіком. Вовкулака, бувши в людській постаті, де церкви не ходить, з людьми не вітається і звичаїв людських не знає.

Усна народна творчість також може служити класичним прикладом єдності між усіма укра-їнськими землями. Ця спільність мови та зви-чаїв завжди була тими вузлами, які зв'язували наш народ, коли він був штучно поділений дер-жавними кордонами. Не випадково в Україні існує повір'я, що духи всіх дітей — живих і мертвих, забутих і без вісти пропалих — на Святий Вечір злітаються до своїх матерів на та-ємну вечерю, і ніякі віддалі, кордони, кам'яні мури і залізні брами цьому перешкодити не можуть.

Легенди та повір’я – це зразки історичної пам'яті народу – зафіксовані уже в перших писемних пам'ятках, літописах, історичних хроніках. Автори цих писемних джерел повністю спираються на усну творчість, зарахову-ючи численні легенди та повір’я до вірогідних історичних свідчень. Так, завдяки "Повісті минулих літ" до нашого