Розвиток юридичних наук пов’язаний з іменами таких вчених: М.Ф.Владимирський – Буданов (історія російського, українського, литовського, польського права), О.Ф.Кістяківський (кримінальне право, історія права і судочинства в Україні), В.А.Незабитневський (міжнародне право) тощо.

Треба сказати про роль у розвитку національної свідомості українського народу науково – освітнього товариства “Просвіта”, яке було засноване у Львові у 1868р.. Товариство видавало твори видатних українських письменників, шкільні підручники, популярні брошури, газети, альманахи, організовувало читальні, займалося просвітницькою діяльністю.

У 1892 році у Львові було організовано наукове товариство ім. Т.Г.Шевченка. Воно мало за мету об’єднати наукові сили на всіх українських землях, згодом воно почало відігравати роль Академії наук. Товариств мало три відділи: філологічний, історико – філософський, математично – природничо – лікарський. Історико – філософську секцію з 1894 року очолював М. Грушевський. З 1898 р. він почав видавати 10 – ти томну монографію “Історія України - Русі”. Всього до 1914 року Товариство видало близько 300 томів наукових праць з різних галузей знань, найбільше за все – з українознавства.

8. Музика та театральне мистецтво в 18 – 19 ст.

Осередком музичного життя у 18 столітті була Києво – Могилянська академія. В 1737 року засновано при Харківському колегіумі музичні класи під проводом Конашевича. Складалися рукописні “Богогласники”, збірники кантів, які співали спудеї Києво – Могилянської академії. На початку 18 ст. у Львові вперше надруковано нотний “Ірмолой”. Існувала також Січова співацька школа, яка готувала фахівців для церковних хорів.

Також важливим осередком музичного життя України був двір К. Розумовського в Глухові. Капельмейстером при дворі гетьмана був Андрій Рачинський, з Підляшшя, колишній капельмейстер єпископської капелі у Львові. З його школи вийшли видатні композитори: Артем Ведель, М. Березовський, Д. Бортянський та інші.

У ІІ половині 18 століття поширюються романси на основі кантів (релігійних пісень) та народні пісні, які виконували під різні інструменти (гітару тощо).

У 20 – х роках 19 століття музика набуває рис романтизму. Стають поширеними такі жанри як опера, пісні; їм характерне ліричне звучання, емоційне піднесення, використання елементів фольклору.

На початку 19 століття з’являються перші симфонії (“Українська симфонія” та інші). На західноукраїнських землях національний музичний репертуар поповнюється творами М.Вербицького, І. Лаврінського. У середині та другій половині 19 століття слід відмітити діяльність Петра Ніщинського (музика до п’єси Шевченка “Назар Стодоля”, “Вечорниці”, “Ой закувала та сива зозуля”) та Миколи Лисенка, засновника великих музичних форм, першим творцем дійсно української за духом і матеріалом опери (“Різдвяна ніч”, “Тарас Бульба” та інші). Період після М.Лисенка характеризується інтересом до вокальної музики, до хорової, яка спирається на народну музику (К. Стецько, М.Леонтович, Я.Степовий та інші). В народних вокальних традиціях написаний і гімн України – “Ще не вмерла Україна” (1862р.).

18 століття – час розквіту вертепу. В театральній діяльності існував поділ на “верхній світ” та “нижній світ”. Вистави “верхнього світу” належать до трагедійно – драматичного серйозного шару дійсності (вистави писали і виконували професіонали, твори були присвячені проблемам суспільства тощо), то “нижній світ” сприймається суспільством як розвага.

Аналогічний поділ існував і в шкільній драматургії. Поряд із серйозними драмами та трагедіями, що писалися викладачами Києво – Могилянської академії, які присвячувалися святам, визначним подіям, також писали і твори для “нижнього світу”.

Популярність “нижнього поверху” театру цієї доби пов’язана з сміховою фольклорною культурою та з використанням народної мови – все це дає підставу розглядати цей театр як народний, український.

Вертеп крім сміхових сюжетів також ілюстрував і євангельські сюжети, але ніколи ні Христос, ні Богородиця не були дійовими особами.

Особливостями шкільного театру було те, що в ньому грали аматори з школярів, тобто найосвіченіших кіл тогочасного суспільства, глядачами здебільшого були також освічена інтелігенція, включаючи запрошених гетьмана та старшин.

Серед відомих вистав “верхнього світу” можна відмітити вистави “Цар Ірод”, “Цар Максиміліан”, “Разговор Великороссии с Малороссией”(1762р.). У другій половині 18 століття у Києвсько – Могилянській академії було заборонено театральні дійства, що призвело до зникнення в подальшому шкільного театру.

Український театр його класичної доби починається з аматорських гуртків другої половини 19 століття, які ставлять здебільшого “Наталку Полтавку” (П’єса Котляревського “Наталка Полтавка” стала об’єктом натхнення багатьох музикантів. Популярне опрацювання п’єси зробив Алоїз Єдлічка, у 1857 році нову музичну обробку зробив Опанас Маркович та й у 1889 році найбільш вдала музична обробка, в якій вона виконується і понині, зроблена Миколою Лисенком), “Сватанія на Гончарівці” та “Назара Стодолю” Шевченка. Таким був гурт під керівництвом учителя В.Лободи з Полтави, а в Чернігові існувало “Товариство, кохаюче рідну мову” під головуванням Л. Глібова. В кінці 50 – х років починається діяльність у Бобринці Марка Кропивницького.

Аматорський гурт при Громадському клубі був творінням відомої єлизаветградської сім’ї Тобілевичів: Марія (сценічне прізвище Садовська), Панас (Саксаганський), Микола (Садовських) та Іван (Карпенко – Карий). Постійна театральна група Кропивницького – Тобілевичів складалася на базі гуртка в Кременчуці. А з 1882 р. починається історія українського класичного реалістичного театру, який народився з об’єднання сил Кропивницького, Тобілевичів та інших акторів. Величезним надбанням групи була Марія Знаковецька, з якою незабаром одружився Микола Тобілевич. Ця аматорська група встановила близькі стосунки з групою Києва, якою керував Михайло Старицький.

Впродовж другої половини 19 століття для театру багато пишуть: М. Кропивницький (“Дай серцеві волю, заведе в неволю” – 1863р., “Дві сім’ї”, “Зайдиголова”, “Пошились у дурні”, “По ревізії” тощо), Іван