Творчість Т.Г. Шевченка відкрила новий, вищий етап у розвитку української культури. Нею був стверджений критичний реалізм в українській літературі, започаткований її революційно-демократичний напрям.

Ім’я Шевченка вперше стало відомим на просторах Російської імперії, коли півтора століття тому в Петербурзі вийшла невелика книжечка „Кобзар”. В історії України автор цього видання був винятковим явищем – він вийшов з найглибших надр трудового народу і здобув всесвітню славу.

Але саме походження ще не гарантує відданості людини своїй соціальній природі до кінця життя (відомий дворянський історик М.Погодін, наприклад, за походженням був кріпаком). Тарас Шевченко був і залишався вірним народові, ніколи не розривав з ним зв’язку і в кінці життя з гордістю писав: „ ... я по плоті і духу син і рідний брат нашого безталанного народу”.

Природа дуже щедро обдарувала юнака – в нього було два покликання: художника і поета. Почав він творчий шлях як художник, здобув визнання вже в молоді роки, а в кінці життя йому було надано звання академіка. Проте переважало в ньому друге, основне й головне покликання – поета, мало сказати – новатора, а поета особливо, незвичайної сили думки, глибини почуття, могутньої революційної пристрасті.

Порівняно недавно стала відома одна з перших поетичних спроб Шевченка – вірш „Нудно мені, що маю робити?”. Від цих перших рядків і до останнього передсмертного вірша „Чи не покинуть нам, небого ...” поет висловлював думи, почуття й прагнення свого народу. Слідом за „Кобзарем” з’являється альманах „Ластівка”, де також надруковано ранні твори Шевченка, які не ввійшли до збірки, зокрема балада „Причина”. (Тепер цією поезією відкривається „Кобзар”). Уже перші проби пера Шевченка зі своєю народністю, емоційністю були виключно новим явищем в українській літературі.

Прокладаючи нові шляхи в літературній творчості, молодий поет не поривав різко зі своїми попередниками й сучасниками. Навпаки він підкреслював свій зв’язок, спадкоємність із тими, хто перший починав нову українську літературу. Коли 1838р. помер автор безсмертної „Енеїди”, під враженням одержаної звістки Шевченко пише елегію „На вічну пам’ять Котляревському”, в якій навіки визначив вагомість його внеску в культуру українського народу і всього людства. Так само високо оцінював молодий поет і першого прозаїка нової української літератури Г.Квітку – Основ’яненка. Він пише письменникові листа; прочитавши його нарис про А.Гловатого, звертається до автора з віршовим посланням „До Основ’яненка”. ВЖуковському присвячено ранню найкращу поему „Катерина”, а Є.Гребінці – „Перебендю”.

Шевченко творчо використав багатющий досвід попередників і сучасників в українській, російській і зарубіжній літературах, але впоезію він прийшов сказати своє, нове слово. У шевченкознавчих студіях не раз були спроби вказувати на деякі літературні паралелі, залежність, впливи тощо.

Безперечно, у раннього Шевченка є дещо спільне з романтичною поетикою. Але ніколи, навіть у молоді роки, поет не втрачав своєї власної індивідуальності. Проте це вагомо висловився І.Франко у статті про „Перебендю”: „... геніальна натура нашого поета уміла впливи ті щасливо перетопити в одну органічну і глибоку поетичну цілісність” – у той сплав, ім’я якому – Шевченко.

Весь „Кобзар” нерозривно зв’язаний з народною творчістю. Це цілком природно й зрозуміло. Поет виріс з українського фольклору й ніколи цих зв’язків не поривав. Один з істориків української літератури ще в дожовтневі часи писав: „З Котляревським до літератури увійшов народ і сів у ній на покуті, остаючись там і по сей день бажаним гостем”. Якщо про літературу до Шевченка можна було висловитись в такий спосіб, то з приходом Кобзаря народ в українській літературі став не гостем, а господарем.

Засвоївши всі багатства передової людської думки, Шевченко піднісся на таку височінь, з якої міг повести народ за собою, показати йому шлях до визволення. Слід нагадати, що це не були часи крайнього абсолютизму, коли в Російській імперії майже не було справжнього політичного життя, часи, про які В.Бєлінський писав: „Тільки в одній літературі, незважаючи на татарську цензуру, є ще життя і рух вперед”. У такі похмурі часи тільки прогресивні письменники могли своїм словом виявити настрої покріпачених селян, інтереси найширших мас населення в боротьбі за елементарні права. Таким першим виразником насущних народних інтересів в українській літературі став Тарас Шевченко. Уже в ранніх творах поета виявились провідні риси всієї його творчості. Автор „Кобзаря” – передусім поет сучасності, який живе інтересами народу, поділяє його горе й радощі, протестує проти потворних явищ життя, закликає до волі („Катерина”, „Причина”, „Тополя”, „Утоплена”, „Перебендя”, ліричні поезії).

Невдоволення поета-патріота гнітючою дійсністю спонукало його звертатися думкою в минуле, до історичних тем.

Найвиразніше революційний характер романтизму поета виявився у поемі „Гайдамаки”, що з’явилася через рік після виходу „Кобзаря”. Поема була здійсненням велетенського задуму, про що свідчить філософський віршовий вступ і прозова передмова (фактично – післямова). Назва говорила про те, що в ній буде оспівано широкі маси народних месників – борців проти феодально-кріпосницького й національного гніту. Хоча в поемі й змальовані криваві картини покарання шляхти гайдамаками, весь твір проймає глибока людяність, гуманізм:

Болить серце, як згадаєш:

Старих слов’ян діти

Впились кров’ю ...

У ліричних відступах Шевченко нагадував читачам, що два братні слов’янські народи могли б жити в мирі й дружбі – „жити б та брататься”. А в передмові він уперше висловив широку демократичну ідею єднання слов’янських народів: „нехай житом-пшеницею як золотом покрита, не розмежованою останеться навіки од моря до моря слов’янська земля”.

Як і інші історичні твори Шевченка,