те, що українська мова загалом не існує, так і погляди русифікованого "освіченого" пануючого класу і його прибічників на українську мову як на мужицьке "наречіє". Збагативши рідну мову, розглядав її як культурне надбання, найбільшу духовну цінність народу, виступав проти її засмічування, за подолання примітивізму та лихословлення, закликаючи навчатися чужого і не цуратися свого.
У розумінні Д. Донцова Шевченко виявляється крицевим носієм національності, державної ідеології, незламним лідером-трибуном, котрий закликає до безжалісної розправи не тільки з ворогом-супостатом, а й зі своїми нікчемними й запроданими земляками.
З точки зору народництва (від Костомарова до поетів та публіцистів наших днів) Шевченко сприймається як Пророк та Геній, мислиться лише у призмі народу, з ним ідентифікується Україна, українство, потреби й доля українського народу.
Ніколи і ні в чому не підносив Шевченко свій народ над іншими, взагалі не шукав у ньому рис, які були б властиві лише йому і більш нікому. Тарас Шевченко був людиною в родовому значенні цього слова; при тому, що він був сином свого часу і свого народу, поділяв їхні вади у дрібному, але у великому, значному, йшов принаймні на сто років попереду. Він знав свій обов’язок перед уселюдською сім’єю народів, але мав мужність у тій сім’ї народів нагадати про її вселюдський обов’язок перед своєю знеславленою нацією, без рівноправного утвердження якої світ буде неповний і несправедливий, отже, і не матиме виправдання перед совістю й розумом.
Для Шевченка в його поезії було ніби дві України: Україна як неминуща основа і Україна як історичний момент. Україна - мати і Україна блудна. Україна непорочна і Україна "розбещена". Україна "лицарів" і Україна "рабів", "підніжків" і цю другу, історично спотворену й історично минущу Україну, він і проклинав заради першої - України - матері.
Нерідко поезію Шевченка свідомо чи несвідомо зводили до його ранніх фольклорно-романтичних мотивів, а ще - до антикріпосницьких віршів. А в останні десятиріччя радянщини тільки їх і можна було чути, скажімо, на вечорах пам"яті Шевченка, зі сцени. Національно-політичної поезії Кобзаря прямо таки боялися. Звичайно, і в ранніх творах Шевченко великий. Але великий скоріше для нас, українців, великий для свого часу. Великим же для всього світу і на всі часи він став завдяки своїй політичній і філософській поезії 40-60-х років. "Сон", "Кавказ", "Посланіє", "І мертвим, і живим, і ненародженим...", "Єретик", лірика каземату і часів заслання, "Неофіти", "Осії. Глава ХІV", "Марія" - то найвищі вершини поетичного духу.
Шевченка без перебільшення можна назвати генієм поезії. В слові цього митця відбилася вся глибина і самобутність його особистості. Те, що він пережив і передумав і для чого знайшов небувало синкретичне вираження, - вищою мірою виявляє сутність людини взагалі і водночас позначене печаттю могутньої й неповторної індивідуальності, засвідчуючи невичерпне розмаїття людського духу.
Поезія Тараса Шевченка давно стала нетлінною і важливою частиною духовного єства українського народу. Шевченко для нас - це не тільки те, що вивчають, а й те, чим живуть, з чого черпають сили і надії.
Особливе місце в його творчості займає - політичний маніфест, в якому виражено освячену віками боротьбу всіх народів за свою мрію про нове, справедливе суспільство. "Заповіт" - це поетичний заклик до визволення рідного народу від кайданів рабства, якими російський царизм скував Україну.
Заклики "Заповіту" вирвалися з поетового серця 25 грудня 1845 р. (за юліанським календарем), коли Шевченко важко захворів і замало не помер. Хвороба змусила поета замислитись над власним життям і життям цілого українського народу. У глибини майбутнього посилав він свої непорушні заповіти синам свого народу, і серед цих заповітів перший і останній:
Свою Україну любіть,
Любіть її... во время люте,
В останню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.
Тарас Шевченко за своїм творчим діапазоном і глибинною силою художнього слова здобув всесвітню славу, а тому не випадково на всіх континентах, у столицях і містах багатьох держав стоять пам"ятники великому Кобзареві. Його іменем названі вулиці, парки, школи. Священим місцем для кожного українця назавжди стала могила Т.Г.Шевченка на Чернечій (тепер Тарасова) горі понад Дніпром, поблизу Канева. Саме тут 22 травня 1861 р. було перепоховано прах великого сина українського народу.
Список використаної літератури.
1. Бокань В.А., Польовий Л.П. Історія культури України. Навч. посібник. – К.: МАУП, 1998.;
2. Історія української культури / за заг.ред. І.Крип’якевича. – К.: „Либідь”, 2000;
3. Українська та зарубіжна культура: Навч.посіб./ М.М.Закович, І.А.Зязюн, О.М.Семашко та ін.; За ред. М.М.Заковича. – К.: „Знання”, 2000.