ПЛАН

Вступ 3

1. Початок літературного синтезу храмового дійства:
богословські побудови Максима, творчість Дамаскина,
внесок Фотія в обгрунтування церковного віровчення
і храмових ритуалів, самобутність Михайла Пселла 4

2. Розвиток агіографії, храмової поезії, естетики,
музичної культури, храмового мистецтва 7

3. Місце Візантії в культурі світу ........................................................... 12

Висновки .................................................................................................. 14

Список використаної літератури ……………………………………… 15

ВСТУП

Визначальною рисою духовного життя Візантійської імперії до середини VІІ ст. стало безроздільне панування християнського світогляду. Глибоку релігійність стимулювали тепер не стільки догматичні спори, скільки наступ ісламу, який вели араби, натхненні ідею "священної війни" і боротьбою з язичниками - слов'янами і проболгарами.

Ще більш зросла роль церкви. Нестабільність життєвих підвалин, господарська і побутова невпорядкованість мас населення, убогість і постійна небезпека з боку зовнішнього ворога загострили релігійні почуття підданих імперії: стверджувався дух смиренності перед обставинами " земного світу", покірливого підкорення "духовним пастирям", безмежна віра в чудеса і знамення, у спасіння через самозречення і молитву.

Стрімко збільшувалася кількість храмів, множилося число монастирів. Як ніколи раніше, розцвів культ святих, особливо поклоніння відомим лише в даній місцевості, окрузі, місті; на них як на "власних" небесних заступників покладалися всі надії.

Поширення марновірств допомагало церкви панувати над розумами парафіян, множити свої багатства й укріплювати своє становище. Цьому сприяло і зниження рівня грамотності населення, крайнє звуження світського знання.

Однак торжество теології, ствердження її панування за допомогою насильства приховували серйозну небезпеку - богослов'я могло виявитися неспроможним перед критикою іновірців і єретиків.

Як будь-яка ідеологічна система християнство мало потребу в розвитку. Необхідність цього усвідомлювалася у вузьких колах церковної еліти, яка зберігала традиції високої релігійної і світської освіченості.

Отже, літературний синтез церковних ритуалів, систематизація богослов'я ставали найголовнішою задачею для пропагування ідей християнства.

1. ПОЧАТОК ЛІТЕРАТУРНОГО СИНТЕЗУ ХРАМОВОГО ДІЙСТВА: БОГОСЛОВСЬКІ ПОБУДОВИ МАКСИМА, ТВОРЧІСТЬ ДАМАСКИНА, ВНЕСОК ФОТІЯ
В ОБГРУНТУВАННЯ ЦЕРКОВНОГО ВІРОВЧЕННЯ І ХРАМОВИХ РИТУАЛІВ, САМОБУТНІСТЬ МИХАЙЛА ПСЕЛЛА

Пошуки оригінальних філософських і богословських рішень почалися вже в другій половині VІІ в., хоча найбільш видатні праці в цієї сфері були створені в наступному сторіччі. Характерним у даному зв'язку є той факт, що на загальному тлі занепаду культури в середині VІІ в., за суттю, лише храмова література відчувала певний підйом: цього вимагали насущні інтереси правлячої еліти.

Незалежно від того, що Максима Сповідника піддав гонінням сам імператор Констант ІІ, теоретичні шукання цього теолога відповідали потребам пануючого класу; без них була б неможливою поява "Джерела знання" Дамаскина.

Основою богословських побудов Максима є ідея возз'єднання людини з богом (через подолання прірви між духовним і плотським) як возз'єднання першопричини всього сущого, цілого з його частиною. У сходженні до духовного активну роль Максим відводив самій людині, її свободній волі.

Іоанн Дамаскин поставив перед собою і виконав дві основні задачі: він критикував ворогів правовірності (несторіан, маніхєїв, іконоборців) і систематизував богослов'я як світогляд, як особливу систему ідей про бога, створення світу і людини, визначивши її місце в земному і потойбічному світах.

Компіляція (відповідно до девізу Дамаскина - "не люблю нічого свого") на основі аристотелевської логіки представляла основний метод його роботи. Він використовував і природничо-наукові уяви давніх мислителів, але ретельно відібрав з них, як і з догматів своїх попередників-богословів, лише те, що ні в якому ступені не суперечило канонам всесвітніх храмових соборів.

За своєю суттю, творчість Дамаскина навіть за середньовічними мірками позбавлена оригінальності. Його літературні праці відіграли велику роль в ідейній боротьбі з іконоборством, але не тому, що містили нові доводи на захист традиційних уявлень і храмових обрядів, а завдяки усуненню з церковних догматів протиріч, приведенню їх у струнку систему.

Значний крок вперед у розвитку богословської науки, у розробці нових ідей, що стосуються проблем співвідношення духу і матерії, вираження думки і її сприйняття, відносин бога і людини, був зроблений під час запеклих спорів між іконоборцями і іконопочитателями. Але в цілому аж до середини ІX в. філософи, богослови, літератори залишалися в колі традиційних ідей християнства.

Ідейна боротьба епохи іконоборства, яка прийняла гостру політичну форму, поширення павліканської єресі викликали очевидну необхідність підвищення освіченості духівництва і представників вищих прошарків суспільства.

В обстановці загального підйому духовної культури новий напрямок у науковій і філософській думці Візантії позначився у творчості патріарха Фотія, який зробив більше, ніж хто-небудь інший до нього, для відродження і розвитку наук в імперії.

Фотій зробив нову оцінку і добір наукових і літературних праць попередньої епохи і сучасності, грунтуючись при цьому не тільки на церковне віровчення і храмові ритуали, але й на розуміннях раціоналізму і практичної користі і намагаючись за допомогою природничо-наукових знань пояснити причини природних явищ.

Підйом раціоналістичної думки в епоху Фотія, що супроводжувався новим наростанням інтересу до античності, став ще більш відчутним у XІ-XІІ ст.ст.

Однак, одночасно з цією тенденцією, як це дуже часто бувало у Візантії, розроблялися і поглиблювалися суто містичні богословські теорії, наприклад - ісіхазм.

Мова йде про містика Сімеона Нового Богослова, який розвив тезу про можливість для людини реального єднання з божеством, з'єднання почуттєвого і розумового (духовного) світу шляхом містичного самоспоглядання, глибокої смиренності і "розумної молитви".

Ще в часи Фотія ясно виявилися протиріччя в інтерпретації ідеалістичних концепцій античності між прихильниками Аристотеля і Платона. Після епохи тривалої переваги, що віддавалася візантійськими теологами вченню Аристотеля, з XІ ст. у розвитку філософської думки намітився поворот до платонізму і неоплатонізму.

Яскравим представником саме цього напрямку був Михайло Пселл. При усьому своєму