Однак, як ні обережні і митецькі були спроби інтелектуальної візантійської еліти уберегти і культивувати раціоналістичні елементи античної науки, гостре зіткнення виявилося неминучим: приклад тому - відлучення від церкви й осуд учня Пселла філософа Іоанна Італа.

2. РОЗВИТОК АГІОГРАФІЇ, ХРАМОВОЇ ПОЕЗІЇ,
ЕСТЕТИКИ, МУЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ,
ХРАМОВОГО МИСТЕЦТВА

Загальний занепад творчої активності в "темні століття" з особою силою відбився на стані візантійської літератури.

Вульгаризація, відсутність літературного смаку, "темний" стиль, шаблонові характеристики і ситуації - все це ствердилося надовго як пануючі риси творів літератури, створених у другий половині VІІ- першій половині ІX сторіччя.

Наслідування античним зразкам вже не знаходило відгуку в суспільстві. Головним замовником і цінителем літературної праці стало чорне духівництво.

Ченці часто були авторами житій. Агіографія і літургійна поезія вийшли на передній план. Проповідь аскетизму, смиренності, надій на чудо і потойбічне воздаяння, оспівування релігійного подвигу - головний ідейний зміст літератури цього періоду.

Особливих висот візантійська агіографія досягла в ІX ст. У середині X ст. приблизно півтора ста найбільш популярних житій були оброблені і переписані видним хроністом Сімеоном Метафрастом (Логофетом).

Занепад жанру позначився в такому (XІ ст.): замість наївних, але живих храмових описів стали панувати суха схема, шаблонові образи, трафаретні сцени життя святих тощо.

Разом з тим житійний жанр, який незмінно користався широкою популярністю серед народних мас, впливав на розвиток візантійської літератури й у X, і в XІ ст.ст.

Вульгаризація нерідко сполучалася з яскравою образністю, реалістичністю описів, життєвістю деталей, динамізмом сюжету.

Серед героїв житій нерідко виявлялися незаможні і скривджені, котрі роблячи мученицький подвиг у славу бога, хоробро вступали у боротьбу з сильними і багатими, з несправедливістю, неправдою і злом. Нота гуманізму і милосердя - невід'ємний елемент безлічі візантійських житій.

Релігійна тематика домінувала в цю епоху й у поетичних добутках. Частина їх безпосередньо відносилася до храмової (літургійної) поезії (церковні пісні, гімни), частина присвячувалася, як і агіографія, прославлянню релігійного подвигу.

Так, Федір Студит прагнув опоетизувати чернечі ідеали і розпорядок монастирського життя. Відродження літературної традиції, яке полягало в орієнтації на шедеври античності й у їх переосмисленні, особливо помітним стало в XІ-XІІ ст.ст., що позначилося на виборі сюжетів, жанрів і художніх форм.

Як у часи античності, епістолографія, що буяла ремінісценціями з давньої грецько-римської міфології, стала засобом яскраво емоційного оповідання, самовираження автора, піднімаючи його твори до рівня вишуканої прози.

В цей період запозичаються сюжети і форми і східної, і західної літератури. Здійснюються переклади і переробки з арабської і латині. З'являються досвіди поетичних творів на народній, розмовній мові.

Вперше за всю історію Візантії, починаючи з ІV ст., оформився і став поступово розширюватися з XІІ ст. цикл народомовної літератури. Збагачення ідейного і художнього змісту літератури за рахунок посилення народної фольклорної традиції, героїчного епосу найбільш наочно з'являється в епічній поемі про Дігеніса Акріта, створеної на основі циклу народних пісень у X-XІ ст.ст.

На другий період приходиться також і розквіт візантійської естетики. Розвиток естетичної думки в VІІІ-ІX ст.ст. було стимульовано боротьбою навколо храмових культових зображень.

Іконопочитателям довелося підсумувати головні християнські концепції образа і на їх основі розробити теорію співвідношення образа й архетипу, насамперед стосовно до образотворчого мистецтва. Були вивчені функції образа в духовній культурі минулого, здійснений порівняльний аналіз образів символічних і міметичних (наслідувальних), - по-новому осмислене відношення образа до слова, поставлено проблему пріоритету живопису в релігійній культурі.

Найбільш повний розвиток одержало в ту епоху антикізіруючий напрямок естетики, що орієнтувався на античні критерії прекрасного.

Відроджувався інтерес до фізичної (тілесної) красі людини; одержувала нове життя естетика еротизму, що засуджувалась релігійними ригористами; знову користалося особливою увагою світське мистецтво.

Нові імпульси знайшла також теорія символізму, особливо концепція алегорії; стало цінуватися садово-паркове мистецтво; відродження торкнулося і драматичного мистецтва, осмисленню якого присвячувалися спеціальні праці.

У цілому естетична думка у Візантії в VІІІ-XІІ ст.ст. досягла, мабуть, вищої точки свого розвитку, роблячи сильний вплив на художню практику ряду інших країн Європи й Азії.

Кризові явища перехідної епохи у візантійській культурі були особливо затяжними у сфері образотворчого мистецтва VІІ-ІX ст.ст., на долях якого сильніше, ніж в інших галузях, позначилося іконоборство.

Розвиток найбільш масових, релігійних видів образотворчого мистецтва (іконопису і фрескового живопису) відновилося лише після 843 р., тобто після перемоги іконопочитання.

Особливість нового етапу полягала в тому, що, з одного боку, помітно зріс вплив античної традиції, а, з іншого боку, - все більш стійкі рамки здобував іконографічний канон з його стійкими нормами, яки стосувалися вибору сюжету, співвідношення фігур, їх поз, підбора кольорів, розподілу світлотіней та ін.

Цьому канону в наступному будуть суворо слідувати візантійські художники. Створення мальовничого трафарету супроводжувалося посиленням стилізації, покликаної слугувати цілям передачі через зоровий образ не стільки людського лику, скільки укладеної в цьому образі релігійної ідеї.

Досягає в той період нового розквіту мистецтво кольорового мозаїчного зображення. У ІX-XІ ст.ст. реставрувалися і старі пам'ятники. Відновлялися мозаїки й у храмі св. Софії.

З'явилися нові сюжети, у яких знаходила висвітлення ідея союзу церкви з державою.

У ІX-X ст.ст. істотно збагатився й ускладнився декор рукописів, різноманітними стали книжкові мініатюри й орнамент. Однак справді новий період у розвитку книжкової мініатюри приходиться на XІ-XІІ ст.ст., коли переживала розквіт константинопольська