на муках підтвердити істинність своїх свідчень: інквізиція цього не потребувала. Імена донощиків і свідків залишалися невідомими підсудному, священний трибунал ста-вав захисником і покровителем цих людей. Звинувачений не мав права на захист і, якщо виникала хоч найменша підозра в єресі, йому не залишалося нічого іншого, як тільки визнати провину, покаятися й зректися. Якщо після суду цю людину вдруге звинувачували, вона закінчувала життя у вогні. Світський суд обмежував застосування тортур з огляду на хворобу звинуваченого, його вік і стать; інквізиція цих обме-жень не знала. Звинувачених звичайно засуджували до публічних спалень — вони почалися ще в XIII ст. й тривали аж до XIX — останнє відбулося 1826 р. у Валенсії (Іспанія). Аутодафе (від порт. аиіо йаїе — акт віри) стали після засну-вання 1542 р. римської інквізиції звичними подіями. Скоро римляни так зненавиділи «святий трибунал», що після смерті папи Павла IV пограбували й спалили приміщення римської інквізиції, побили її служителів, розбили монументи, споруд-жені папі ще за його життя, і, як у добрі старі часи, вчинили наругу над відбитими головами статуй — волочили їх вулицями.
Проте головної мети «святий» трибунал досягав: придушую-чи єресі й вільнодумство, він привчав людей жити в постійному страху.
Економічний і політичний занепад італійських міст, що став помітним іще наприкінці XV ст., зрештою призвів до загибелі культури італійського Відродження, до перетворення Італії на головний плацдарм Контрреформації. Економічний занепад великою мірою викликали зміна напрямку торговельних шляхів, а також конкуренція промисловості й торгівлі інших європейських держав. Розрізнені осередки капіталістичного роз-витку не розвинулися тут у нову економічну структуру в національному масштабі. Важливою обставиною, що згубно позначилася на долі італійської економіки та культури, була відсутність національно-політичної єдності.
Гуманізм як ідеологія Відродження. Гуманізм (від лат. humanus — людський, людяний) попервах виникає як світське вільнодумство епохи Відродження. Започаткований у середині XIV ст. передовими мислителями Італії, він швидко поши-рюється по всій католицькій Європі й стає головною течією в тогочасному духовному житті, впливаючи на філософську, етичну, естетичну думку, на мистецтво Відродження впродовж XIV — XV ст.
Витоки гуманістичної культури епохи Відродження бачимо у творчості великого Дайте Аліг'єрі (1265—1321). Він вважав людину своєрідною ланкою між тлінним і нетлінним, і це засадниче положення обґрунтовував у філософських трактатах, втілював в образній системі «Божественної комедії». Дуальна природа людини — смертна і безсмертна — зумовлює і дуалізм її призначення: «...Вона одна з усіх істот визначається до двох кінцевих цілей». Цими кінцевими цілями людського існування є два види блаженства: першого можна досягти в земному житті завдяки «власним чеснотам», друге, приступне тільки посмерт-но, є «блаженство вічного життя, що полягає в спогляданні божественного образу». Вчення про подвійне призначення лю-дини вказує на розрив Данте-філософа з середньовічною тра-дицією, адже блаженство, якого можна досягти в земному житті, ставало самостійним і рівноцінним вічному блаженству. Досяг-нення двох видів блаженства потребувало й різних за характе-ром і змістом настанов — земна роль людини ставала ре-альністю в громадянському суспільстві під проводом світського зверхника й за приписами філософи; проблемами вічного життя опікувалася церква, очолювана римським пон-тифіком.
Данте вважав свободу людської діяльності обов'язковою умовою не тільки посмертного воздаяння, але й моральної оцінки людини. Користуючись даною їй свободою, людина здатна виконати своє земне покликання. В трактаті «Бенкет» Данте виклав антифеодальне за духом учення про благородство особистості, що не залежить ні від знатності, ні від багатства. Благородство людини полягає в Її діяльності, яка може піднести природне (людське) до божественного. Найкраще втілює високі уявлення про людину образ Уліса (Одісея) в «Божественній комедії». Ідеалом людини стає сміливий першовідкривач, у якого потяг до нових знань і слави узяв гору над страхом порушити заборону богів.
«Першим гуманістом» називають великого італійського пое-та Фрянгческа Петрарку (1304—1374). Петрарка заклав підвалини нового світобачення, що викликало до жит-тя і нову систему культурних цінностей — гуманізм, у центрі якого перебувала людина, Петрарка, а потім його учень К. Салютаті (1331—1406) надавали великої ваги етико-психологічним проблемам.
Наступним кроком стала творчість Леонардо Бруні (1370 або 1374—1444), що розвинув ідеї своїх попередників. Він усвідомлює необхідність перегляду моральних засад і пише про це у «Вступі в науку про мораль», де. формулює завдання нової світської етики — «науки життя», яка вела б людину до щастя в земному житті. Обстоюючи незалежність моралі від релігійної догми, гуманіст звертається до етичних учень античності в пошуках теоретичного обгрунтування своїх ідей. Критичний аналіз доктрин стоїків, епікурейців та періпатетиків дозволяє йому, відкинувши суперечності між ними, віднайти спільне: ідею діяльної чесноти, що реалізується в ідеї активного громадянського життя: «Кожну чесноту слід розуміти при-близно так: вона є характером і набувається вправленням душі і діяльністю, і так, що сама вона вправно й мудро завершує діяльність».
В своїй фундаментальній праці «Історія флорентійського на-роду» Бруні послідовно обстоює ідеї бюргерського ре-спубліканізму. Розквіт Флоренції — міста-комуни в XIV ст.— Бруні пов'язує з часом розквіту демократії, а найбільше завоювання демократії вбачає у збереженні свободи ре-спубліки — свободи від тиранії.
Своєю інвективою «Про лицемірів» (1417 р.) Бруні започат-кував античернецьку полеміку гуманістів. Таку саму назву мав діалог Поджо Браччіолі, написаний тридцять два роки по тому. До них приєднується діалог Лоренцо Валли «Про чернецьку обітницю» (1444 р.), в якому автор ставить під сумнів пра-вомірність самого існування чернецтва як церковного інституту. Тобто критиці піддавалася релігійна система моральних цінностей, що вже зжила себе і