Однак ні цар Іосія, ні пророк Єремія, ані жреці не змогли прищепити народові думку щодо вірності єдиному богу Ягве. Це сталося набагато пізніше й було викликане іншими історичними подіями. 586 р. до н. е. війська вавілонського царя Навуходоносора напали на Іудейське царство, знищили Єрусалимський храм, вивезли до Вавілонії правлячих сановників, жерців і частину народу. Жреці Єрусалимського храму поставили перед собою завдання зафіксувати у зв'язному вигляді основи віровчення Ягве, розпорядок, правила і ритуали храмового культу, правила поведінки в побуті, численні заборони, що стосувалися їжі, одягу, змішаних шлюбів. Все це було спрямоване на консолідацію єврейської народності на релігійній основі, переборення тенденцій до асиміляції іудеїв.

Зібрання цих матеріалів жерці подали в п'яти книгах Мойсеевих під назвою Тора. В них викладено жрецькі уявлення про божественне творення Всесвіту і людини, оповідь про далеких пращурів євреїв та їхніх нащадків, про так званий єгипетський полон ізраїльтян і вихід з нього під проводом Мойсея, митарства євреїв у пошуках землі «обітованої» і, нарешті, про щасливе завершення усіх нещасть завдяки постійному заступництву Ягве «обраному народу». Зазначимо, що старозавітні міфи і легенди щодо створення світу й людини, гріхопадіння Адама і Єни, народження і законодавчу діяльність Мойсея та багато інших, подібні до стародавніших шумерських, вавілонських, єгипетських, фінікійських і хетських легенд; наступна за П'ятикнижжям книга Ісуса Навіна включає численні тексти з тих самих джерел.

Після вавілонського полону народна фантазія в релігійній формі продовжувала складати нові твори, які увійшли згодом до збірки Старого заповіту. До них належать Псалтир, складений з Псалмів, створених у різні часи, Екклезіаст та ін. Останньою за часом стала книга Даниїла, датована 60-и роками II ст. до н. е. Кодифікація, а пізніше і канонізація Старого заповіту відбулася в останні століття до н. е. Остаточний склад старозавітного канону встановлено близько 90 - 100 р. н. е. в м. Ямнії (Палестина) іудейською богословською академією і Синендріоном - релігійно-законодавчим центром іудаїзму.

Поява біблійних книг Нового заповіту пов'язана з виникненням християнства. Першою новозаповітною книгою за часом було Одкровення Іоанна Богослова, або Апокаліпсис. Вона написана 68 р. н. е. Науковий аналіз її тексту засвідчує, що зміст ще тісно пов'язаний з іудаїзмом. В ній йдеться про наближення кінця світу й прихід месії. У Апокаліпсисі в алегоричній формі відображені події іудейської війни (66 - 73 рр.), антиримські настрої повсталих євреїв, прагнення відплати і передбачення найближчого майбутнього. Поразка повсталих, крах надій на швидку загибель усього старого світу, на падіння Римської імперії привели до того, що створені на цей час іудейські секти почали виявляти лояльніше ставлення до римських керівників. У наступних біблійних книгах - Посланнях апостолів, які почали з'являтися наприкінці І ст., переважають вже інші мотиви: будь-яка влада - від бога, раби повинні підкорятися господарям, кесарю необхідно давати те, що йому належить. У посланнях, які приписуються Павлу та іншим апостолам, формується віровчення нової релігії. В них намітилася еволюція християнства у двох напрямах - відриву від іудаїзму та посилення соціального консерватизму. Поступово християнство, яке спочатку спиралося на євреїв, починає поширюватися серед широких мас населення багатонаціональної імперії.

Нова релігія систематизує численні усні й письмові легенди про месію, вміщені у різних Діяннях і Посланнях. З-поміж кількох десятків євангелій які поширювалися в різних общинах, всередині II ст. вирізнилися чотири - де, як і в інших, описувалося народження, життя, діяльність і смерть Ісуса Христа. Вони найбільше вшановані найвпливовішими християнськими общинами. Природно, що Євангелія не могли збігатися як у деталях, так і по деяких спільних питаннях.

Таким чином, Біблія є конгломератом записів і фрагментів, що з'явилися протягом багатьох століть. Фантастичне вчення про «богодухновенність» Біблії не витримує критики наукових досліджень, які спираються на численні дані етнографії, історії, палеонтології та інших наук, на конкретно-історичний аналіз життя суспільства - його господарства, класової структури, політичного устрою і політичних відносин, його духовної культури, тобто на всі різноманітні, відомі науці фактори життєдіяльності людей тих часів, коли писалися біблійні книги.

Єдиної думки про співвідношення культури і релігії у вчених немає. Перша культурологічна концепція - богословська, або релігійна: практично всі її представники виходили з того, що оголошували релігію основою культури. Цю точку зору з всією повнотою вирази відомий англійський етнограф Джеймс Фрезер. Він вважав, що «вся культура - з храму». Такому підходу протистоїть інший атеїстичний, що взагалі виключає релігію з поняття культури, що вважає їх явищами різними, що протистоять один одному. Джерела таких поглядів сходять до «просвітницької концепції» (Гольбах (1723 1799), Гельвеций (1715 1771), Дідро (1713 1784), Ламетр (1709 1751), Фейербах (1804 1872) і інш.). Згідно з нею релігія протистоїть духовному прогресу. Фейербах вважав, що релігія виникає «лише у пітьмі неуцтва, потреби, безпорадності, некультурності» і, отже, тому містить в собі елемент істотно протидіючі освіті.

Як бачимо, ці точки зору є крайніми, діаметрально протилежними і, отже, взаємовиключають одна одну Крім них, існують і інші точки зору.

Релігія і мистецтво мають загальні джерела, коріння. Джерела мистецтва - в людській практиці, з того її боку, де знаходить свій вияв людська ініціатива. Бо свобода творчості є вираження трудової діяльності, що заглиблюється, що розвивається, в процесі і внаслідок якої людина створює знаряддя труда, освоює навколишній світ, заглиблює спілкування з