Безпосередніми продовжувачами демократичних тради-цій Т. Шевченка були К. Трутовський, Л. Жемчужников, І. Соколов, які піднесли український побутовий жанр на новий рівень.

Створене 1870 р. у Петербурзі "Товариство пересувних художніх виставок" сприяло згуртуванню митців демокра-тичного напрямку. З діяльністю Товариства пов'язаний розвиток художньої освіти, створення місцевих художніх об'єднань. У 1865 р. створена малювальна школа в Одесі, пізніше реорганізована в художнє училище. Важливим центром художньої освіти була Київська малювальна школа, яку заснував у 1875 р. М. Мурашко. В цій школі навчались українські живописці М. Пимоненко, Ф. Красицький, К. Малевич, скульптор Ф. Балавенський та ін.

Видатним майстром побутового жанру був М. Пимонен-ко. В. Орловський відомий як один з фундаторів нового українського реалістичного пейзажу, його називали "шу-качем сонця" — майстром сонячного пейзажу. Майстрами пейзажу світового рівня були С. Васильківський, П. Лев-ченко, І. Труш, К. Костанді.

Значний вплив на творчість українських художників в історичному жанрі мала картина І. Рєпіна "Запорожці". На початку XX ст. український історичний жанр досяг знач-ного розвитку і став характерним явищем національної культури. На історичну тему створили картини Ф. Красиць-кий ("Гість із Запоріжжя"), М. Самокиш ("Запорожці обі-дають"). Плідно працював в історичному жанрі М.Івасюк ("В'їзд Богдана Хмельницького в Київ", "Іван Богун під Берестечком" та ін.).

Символізм та модерн, що склалися на зламі XIX—XX ст., внесли істотні зміни у розуміння проблем художньої твор-чості. У розвиток світового авангарду помітний внесок зробили О. Богомазов, М. Бойчук, К. Малевич.

Оригінальним творчим мисленням відзначається Олек-са Новаківський. Меценатом О. Новаківського і його школи був митрополит Андрій Шептицький. О. Новаків-ський — найбільш послідовний представник сецесії в українському образотворчому мистецтві того часу. Його твори — "Музика квітів", "Ноктюрн", "Коляда", "Каш-тани і бузок" та ін.

На жаль, у цю добу монументальний український жи-вопис представлений слабо, хоча його здобутки значні, скажімо, розписи інтер'єру палацу митрополита у Чернів-цях (Й. Бокшай), реставрація фрескового живопису у Ки-рилівській церкві (М. Врубель), розписи у русько-візантій-ському стилі Володимирського собору в Києві (де поруч з російськими, польськими працювали й українські майст-ри, а серед них — М. Пимоненко) і, нарешті, розписи Бу-динку земства у Полтаві (композиції С. Васильківського "Чумацький Ромоданівський шлях").

Щодо монументальної скульптури, то окрасою Украї-ни є пам'ятники Володимиру Святому (1853 р., скульпто-ри П. Клодт і В. Демут-Малиновський, архітектор К. Тон); Богданові Хмельницькому (1888 р., скульптор М. Мике-шин) у Києві; І. Котляревському (1902 р., скульптор Л. По-зен) у Полтаві. В галузі станкової скульптури працювали Л. Позен (кращі його твори на історичну тему — "Скіф" та "Запорожець у розвідці"); П. Забіла (барельєфні порт-рети родини Кочубеїв, бюст Т. Шевченка, бронзова статуя О. Герцена на його могилі в Ніцці); В. Беклемішев (погруд-дя Т. Шевченка).

Слід також назвати численні скульптурні оздоби відо-мих пам'яток архітектури — зображення на античну тему і ліплення в Одеському оперному театрі (під керівництвом Ф. Етеля); декоративно-монументальні скульптури Т. Ригера на будинку Галицького сейму; Л. Марконі — на будин-ку Політехнічного інституту у Львові; численні скульпту-ри українця П. Війтовича у Львові на фасаді залізничного вокзалу, скульптурні композиції училища художнього про-мислу, постать Слави на оперному театрі.

Отже, у XIX — на початку XX ст. українська культура продовжувала свій прогресивний розвиток, хоча це відбу-валося в умовах систематичних утисків і заборон. Тому українська культура не могла нормально розвиватися за властивими їй еволюційними законами.

Діячам культури доводилося долати не лише внутрішні суперечності та перешкоди, притаманні будь-якій культурі, але й великий політичний тиск з боку державних російсь-кої, німецької, польської культур. Історія культури цього періоду ще раз доводить, що за відсутності держави без політичної, матеріальної, правової підтримки культура нації починає занепадати або продовжує свій розвиток через над-зусилля.

Список використаної літератури

1. Велика історія України: У 2-х томах. – Том ІІ /Передм. д-ра І.П.Крип’якевича Зладив М.Голубець. – К.: Глобус, 1993. – 400 с.

2. Верига Василь. Нариси з історії України (кінець XVIII- початок ХХ ст.). – Львів: Світ, 1996. – 447 с.

3. Греченко В.А., Чорний І.В., Кушнерук В.А. та ін. Історія світової та української культури. – К.: Літера ЛТД, 2002. – 464 с.

4. Енциклопедія українознавства. Загальна частина /Під заг. ред. В.Кубійовича. – Т.3. – К.: Ін-тут укр. археографії НАН України, 1995. – 423 с.

5. Иван Федоров и восточнославянское книгопечатание /Сост. М.Б.Ботвинник, А.Ф.Коршунов. – Минск : Наука и техника, 1984. – 224 с.: ил.

6. Історія української культури / Іван Крип якевич (ред.). – К. : Либідь, 1994. – 651с.

7. Історія української культури: Зб. матеріалів і документів /С.М. Клапчук (ред.), Б.І.Білик (упоряд.), В.Ф. Остафійчук (ред.). – К. : Вища школа, 2000. – 607 с.

8. Попович М.В. Нарис історії культури України. – К.: „АртЕк”, 1998. – 728 с. іл.

9. Франко И.Я. Собрание сочинений: В 50 т. – Т. 47 : Исторические труды (1898-1913). – К.: Наук. думка, 1986. – 367 с.

10. Хрестоматія з історії держави і права України: У 2.т. / В.Д. Гончаренко (ред.), В.Д. Гончаренко (уклад.) – Т. 1 : З найдавніших часів до початку XX ст. – К.: Ін Юре, 1997. – 463 с.