пропаганди в Україні та Прибалтиці вимагають додаткових заходів по зміцненню комуністичної ідеології. Пам'ятаючи історичний досвід декабризму, який розвинувся на тлі перемоги Росії у Вітчизняній війні 1812 р., Сталін хотів запобігти такому розвитку подій і вирішив за старим своїм сценарієм застосувати превентивні заходи проти ймовірної загрози серед партійного апарату (Мінгрельська та Ленінградська справи), військових (опала маршала Г.Жукова, закордонне відрядження маршала К.Рокосовського, справа маршала авіації О.Новикова), а особливо інтелігенції. Це спричинило до нового витка репресій, боротьби з націоналізмом, космополітизмом, ідеологічних кампаній 1946-1948 рр., що отримали назву "ждановщини" по імені секретаря ЦК ВКП(б) по ідеології А.Жданова, який за дорученням Сталіна очолив цю кампанію.
Ця політика знайшла відображення у постановах ЦК про журнали "Звезда" та "Ленинград", про репертуар драматичних театрів, про кінофільм "Велике життя", про оперу В.Мураделі "Велика дружба". Мова йшла про аполітичність, безідейність, пошлість, формалізм в художній творчості. Нищівній критиці було піддано увесь доробок популярної поетеси Анни Ахматової та відомого фейлетоніста Михайла Зощенка. Справжнє прізвище Ахматової - Горенко, вона народилася в Одесі. Її чоловіком був розстріляний ЧК в Петрограді у 1921 р. російський поет Микола Гумільов.
У доповіді Жданова говорилося: "А.Ахматова является одним из представителей безидейного реакционного литературного болота. Она принадлежит к так называемой группе акмеистов, вышедшей в свое время из рядов символистов, и является одним из знаменосцев пустой, безидейной аристократической поэзии, абсолютно чуждой советской литературе. Акмеисты представляли из себя крайне индивидуалистическое направление в искусстве. Они проповедовали теорию "искусства для искусства", "красоты ради самой красоты", знать ничего не хотели о народе, о его нуждах и интересах, об общественной жизни. Что поучительного могут дать произведения Ахматовой нашей молодежи? Ничего, кроме вреда".
На відміну від аристократичної Ахматової, Зощенко належав до фаворитів партійного керівництва та пересічного радянського громадянина. Його перше оповідання було опубліковано у 1921 р. До цього часу він встиг пройти дві війни - світову та громадянську, переніс важке поранення, працював шевцем, актором, телефоністом, співробітником карного розшуку Без його оповідань та фейлетонів неможливо уявити радянську країну 20-30 рр.
На його адресу Жданов сказав: "Зощенко как мещанин и пошляк, избрал своей постоянной темой копание в самых низменных и мелочных сторонах быта. Можно ли дойти до более низкой степени морального и политического падения и как могут ленинградцы терпеть на страницах своих журналов подобное пакостничество и непотребство? Только подонки литературы могут создавать подобные "произведения". Зощенко с его омерзительной моралью выворачивает наизнанку свою пошлую и низкую душонку. Насквозь гнилая и растленная общественно-политическая и литературная физиономия Зощенко...Какой вывод следует из этого? Пусть убирается из советской литературы".
Згодом остракізму було піддано роман О.Фадєєва "Молода гвардія" та одноіменний кінофільм С.Герасимова, другу серію фільму С.Ейзенштейна "Іван Грозний", музичні твори композиторів Д.Шостаковича та С.Прокоф'єва, репресовані актори Л.Русланова, Окуневська, В.Федорова та ін.
Невдовзі ця політика була розповсюджена і на наукову інтелігенцію: в 1997-1951 рр. відбулися так звані "дискусії" з історії філософії, біології (сесія "ВАСХНИЛ", яка призвела до монополізації в біологічній науці поглядів псевдо-вченого Т.Лисенко та його оточення), фізіології, політекономії, мовознавству. В останніх двох дискусіях особисто взяв участь Сталін. Вченим інкримінувалося послаблення партійності в науці, розрив з практикою, були об'явлені буржуазними, ворожими і розгромлені генетика та кібернетика. Репресій зазнало багато визначних вчених.
В літературі всебічно розглядалася проблема типового, під яким малося на увазі не те, що переважає в житті, а те, чому, згідно бажанню партійного керівництва, має належати майбутнє. В кіно, внаслідок суворої ідеологічної цензури, наступив так званий період "малокартиння": в 1952 р. всі кіностудії країни випустили тільки 24 повнометражні кінофільми, при чому переважали фільми-біографії, фільми-вистави та патріотичні картини ("Костянтин Заслонов", "Рядовий Олександр Матросов", "Подвиг розвідника", "Повість про справжню людину" Олександра Столпера (1948), "Молода гвардія" С.Герасимова (1948) тощо). Антиамериканську спрямованість в дусі "холодної війни" мала більшість театральних вистав.
А на Заході в цей час володарем кіноглядача були режисери італійського неореалізму Лукіно Вісконті, Роберто Росселіні, Вітторіо де Сіка, Де Сантіс, сценарист та теоретик кіно Чезаре Дзаваттіні, які знімали чудові фільми про війну, післявоєнне влаштування Італії, були сповнені гумору, оптимізму, гуманності.
Політика політичного пресингу та репресій була розповсюджена і на Україну. З 1946 р., в рамках загальносоюзного ідеологічного наступу проти інтелігенції, в Україні комуністична партія розпочала широкомасштабну акцію цькування українських діячів культури під гаслом чергової боротьби з "українським буржуазним націоналізмом". Серед них були відомі українські письменники та поети Максим Рильський, Юрій Яновський, Володимир Сосюра (в 1951 р. в газеті "Правда" було піддано жорстокому розгрому його вірш "Любіть Україну", написаний ще під час війни у 1944 р., а автора примусили написати принизливе каяття; три роки перед тим, в 1948 р., за збірку віршів "Щоб сади шуміли", де було цей вірш передруковано, Сосюра отримав Сталінську премію), Андрій Малишко, літературознавці Олександр Білецький, Олександр Дорошкевич, визначний кінорежисер та драматург Олександр Довженко (за сценарій кінофільму "Україна в огні"), композитор Кость Данькевич (за оперу "Богдан Хмельницький").
У серпні 1947 р. була ухвалена постанова ЦК КП(б)У про загрозу українського буржуазного націоналізму, засуджені "Історія України" під ред. М.Петровського 1943 р. видання, "Нариси історії української літератури" за ред. Маслова та Кирилюка 1945 р. видання, журнали "Вітчизна" та "Перець", М.Рильський за твори "Мандрівка в молодість", "Київські октави", передмову до першого тому "Поезій", Ю.Яновський за роман "Жива вода", І.Сенченко за повість "Його покоління", В.Сосюра за вірш "Любіть Україну", О.Довженко