Молодь створює свої творчі клуби: "Спутник" в Києві (1959), на чолі якого стояв Лесь Танюк, членами - студенти театрального інституту, консерваторії, літератори , художники. У Львові створено аналогічний клуб "Пролісок", який очолював М.Косів. Невдовзі вони були розігнані представниками влади.

Кінематограф. Деякі зрушення відбулися і в галузі українського кінематографа, хоча і не такі вражаючі, як в Росії. На той час в Україні працювало 3 кіностудії (Київ, Одеса, Ялта). Новим явищем в українському радянському кіно були одеські фільми Марлена Хуцієва та Ф.Миронера "Весна на Зарічній вулиці" (1956), "Жага" Є.Ташкова (1959), а також "Іванна" В.Івченко (1960), "Сон" В.Денисенко (1964).

Однак період "відлиги" не був однозначним. М.Хрущов не збирався відступати від основних комуністичних засад, догм та методів. Розпочавши з критики культу Сталіна, він швидко перейшов до власного культу, заборон та репресій проти творчої інтелігенції, які почалися вже з другої половини 1958 р. Знову почалося вульгарне втручання в художню майстерню митця, нав'язування особистих некомпетентних смаків та оцінок, насадження комуністичного пуританства, полювання за буржуазними відьмами, роздування опудала буржуазної ідеології.

У грудні 1962 р. Хрущов відвідав художню виставку в московському Манежі і піддав нищівній критиці творчість сучасних художників, засуджуючи абстракціонізм та формалізм, вимагаючи від митців суворо дотримуватися принципів соцреалізму. Після цього відбулася серія зустрічей Хрущова і голови ідеологічної комісії ЦК Л.Ільїчова з творчою інтелігенцією з розносними доповідями, хамським осмикуванням, недвозначними погрозами. Якщо Сталін застосовував до письменників визначення "інженери людських душ", Хрущов пішов ще далі, називаючи їх "автоматниками партії".

В 1958 р. була знищена книга молодого поета Д.Павличка "Правда кличе". На республіканській нараді активу творчої інтелігенції у квітні 1963 р. у формалізмі звинувачено М.Вінграновського, Л.Костенко, І.Драча. Нових нападів зазнали Л.Первомайський та С.Голованівський. У липні 1963 р. було зроблено спробу зірвати вечір пам'яті Л.Українки в Центральному парку культури та відпочинку Києва. У травні 1964 р. трапилася безпрецедентна подія - при загадкових обставинах сталася пожежа в Центральній науковій бібліотеці АН УРСР у Києві, внаслідок якої згоріли фонди відділу україніки - майже 600 тис. одиниць зберігання. Того ж року був закритий Київський клуб творчої молоді. Із спілки художників були виключені Алла Горська та Людмила Семикіна за створення вітражів у Київському університеті з зображенням протестуючого Шевченка. Сам шестиметровий вітраж було по-варварські знищено, як свого часу знищувалися монументальні полотна та вітражі М.Бойчука. Дещо пізніше такої самої долі зазнала 200-метрова композиція скульптурних рельєфів "Стіна пам'яті" художників А.Рибачука на В.Мельниченко на Байковому кладовищі.

Непослідовними, обмеженими та демагогічними виявилися реформи в галузі суспільних наук, зокрема у подоланні історичної схеми Короткого курсу історії ВКП(б), яка лежала в основі усієї радянської історіографії. Незважаючи на критику культу Сталіна та реабілітацію безпідставно репресованих, повної правди так і не було сказано. Фальсифікованою залишалася і вся історія України.

Замість часткової дерусифікації університетів, проведеної восени 1955 р., з 1958 р. почалася повальна русифікація усіх вищих навчальних закладів. Цей процес охопив і середні школи. В 1960 р. в обласних містах російські школи складали 72%, в інших містах - 84%. З 1964 р. всі міські школи стали російськими. Однак реформування освіти мало і позитивні наслідки: скасування роздільного навчання, створення шкіл робітничої та селянської молоді, інтернатів, відміна платні за навчання у старших класах, політехнізація школи, створення системи ПТУ замість шкіл ФЗН. На 50-ті роки припадає розквіт педагогічної діяльності директора Павлиської середньої школи Кіровоградщини В.Сухомлинського, який став відомим завдяки своїм педагогічним творам-роздумам.

Антицерковна кампанія. Ще у 1957 р. розпочалася нова (після 30-х років) хвиля масованого наступу на церкву, внаслідок якої в Україні було ліквідовано майже половина всіх існуючих парафій, монастирів, семінарій.

Безпосередньою відповіддю на репресивні заходи хрущовського керівництва проти інтелігенції була поява дисидентського руху, який охопив творчу молодь, студентство України і був органічною частиною загальносоюзної тенденції.

3. Форсований наступ на українську культуру за часів стагнації.

Подальша ідеологізація життя. Жовтневий пленум ЦК КПРС 1964 р., який зняв Хрущова і замінив його Брежнєвим, мав реставраторський характер. Головною ідеологією стає неосталінізм. Провадиться обережна реабілітація сталінізму, висуваються вимоги зважених оцінок минулого, боротьби проти огуджування нашої історії, ревізіонізму. Поширюються концепції розвинутого соціалізму (1967), загострення ідеологічної боротьби, необхідності організації контрпропаганди, насаджується новий культ Брежнєва (твори "Відродження", "Мала Земля", "Цілина"), провадяться урочисті святкування ювілеїв, запроваджуються цензурні перепони, ідеологічний контроль тощо.

Перші 8 років після зняття Хрущова проходили під знаком ліквідації його перекручень, в тому числі й у національній політиці. В 1968 р. було усунуто секретаря ЦК КПУ Андрія Скабу, який сприяв русіфікації і призначено більш ліберального Федора Овчаренка. Перший секретар Компартії України Петро Шелест у 1970 р. видав книгу "Україна наша радянська", де писав про історичну автономність України, прогресивну роль козацтва, закликав берегти, як найдорожчий скарб прекрасну українську мову. Він відстоював інтереси України в рамках СРСР, рівноправність народів, виступав проти комплексу "старшого і молодшого брата", був прибічником економічного паритету республік, проти зменшення інвестицій в Україну. Разом з тим, Шелест був фанатичним прибічником комуністичної ідеї і жорсткого ідеологічного контролю за суспільством і