Релігійні культи ототожнювалися із зооморфними божествами, насамперед у вигляді коня або вола. Останній канонізувався як сила, що сприяє кочівництву. Головним етнічним символом скотарів, звичайно ж, був кінь: з ним пов'язане і ритуальне жертвування, і ритуальне поховання, і легенди, і відповідне табуювання деяких страв у етнічній кулінарії скотарів-кочівників.

Тривала взаємодія культур двох важливих культурно-історичних областей формувала синкретичну культуру, яка вбирала найпрогресивніші складники, рідко коли руйнуючи їхні етнічні основи. На це вказують багаторегіональність і варіативність синкретичної культури, що, власне, фіксували етапність її розвитку. Скажімо, землероби, переймаючи скотарські заняття, не руйнували свою аграрну культуру, а поступово пристосовували до неї економіку та культуру скотарів: колись переважно монофункціональне скотарство стає поліфункціональним, його використовують і для обробітку ріллі, і як молочне господарство, і як сировину для одягу, начиння тощо.

Те ж саме відбувалося і в сфері культу. Він в процесі взаємодії ускладнювався, розширюючи світоглядні уявлення та зміцнюючи міжпоколінний зв'язок. Цьому слугувала, зокрема, поховальна та поминальна обрядовість, яку вдосконалювала низка ритуальних дій: насипання кургану над могилою освячувало місце поховання, встановлення над ним стел символізувало зв'язок між світом живих і померлих, оздоблення стел зображеннями божеств формувало культ померлих, розвиваючи систему вірувань та народної філософії.

Квінтесенцією способу життя, господарювання і культури є образ етнічної спільності, етнічні риси характеру людей, або її ментальність. У індоєвропейців на терені України, що мали різну етнічну основу, ментальність не була цілісною, а принаймні двох типів. Один із них грунтувався на цінностях землеробської культури, на принципах виваженості та розважливості, на великих магічних традиціях; інший — на цінностях кочового, неспокійного життя, на чоловічих началах — мужності і відвазі. Звичайно, така поляризація дещо умовна, бо кожна з названих характеристик тією або іншою мірою притаманна була обом типам ментальності, тим більше, що з часом вони інтегрувалися в єдину етнічну ментальність.

Проте різнотипність ментальності не зникла цілковито. Історія свідчить: у екстремальних умовах часто даються взнаки обидві ментальні стихії, часом на шкоду єдності народу.
 

--------------------------------------------------------------------------------

ЛІТЕРАТУРА:

Даниленко В. Н.  Неолит Украины. Киев, 1969;

Даниленко В. Н.  Энеолит Украины. Киев, 1974;

Генинг В. Ф.  Этнический процесе в первобытности. Свердловск, 1970;

Мерперт Н. Я.  Древнейшая история населения степной полосы Восточной Европы. М., 1974;

Телегин Д. Я.  Среднестоговская культура эпохи меди. Киев, 1973;

Гамкрелидзе Т. В., Иванов В. В.  Индоевропейский язык и индоевропейцы. Тбилиси, 1984;

Сафронов В. А.  Индоевропейские прародины. Горький, 1989;

Чмихов М. О., Кравченко Н. М., Черняков I. Т.  Археологія та стародавня історія України. К., 1992;

Залізняк Л.  Нариси стародавньої історії України. К., 1994.
 

Слов'яно-українська етнічність археологічних культур

На початку нашої ери із спільної для багатьох етнічних утворень індоєвропейської етномовної сім'ї виокремилася слов'янська гілка. Вона також була барвистою з етнокультурного погляду, про що свідчить передусім розмаїття археологічних культур, їх можна нарахувати принаймні десять: тшинецька, зарубинецька, пізньозарубинецька, зубрицька, черняхівська, київська, празька, пеньківська, Луки-Райківецької, волинцівська. Всі вони мають етнічну специфіку, зокрема слов'яно-українську.

Перш ніж окреслити етнічність кожної з них, як і систему формування етнічної праоснови українців, визначимо методологічну підставу взаємозв'язку між археологічною культурою та етносом. Це особливо нагальне з огляду на те, що деякі дослідники не вбачають етнічності в археологічних культурах, принаймні тих, котрі існували за дуже віддалених часів. Мабуть, рацію мають ті з науковців, хто пов'язує етнічність з «ядром» культури, а не з археологічною культурою взагалі. За ядро археологічної культури визнається усталена система незмінних від початку і до кінця існування культури прикмет, що становлять її стрижень.

Загалом археологічна культура — це група пам'яток, виявлених на суцільній території (хай навіть і з мінливими кордонами) та наділених об'єктивною схожістю матеріальних і нематеріальних ознак. Вона є складною внутрішньозв'язаною системою, що одноманітно змінюється в часі та просторі й істотно відрізняється від таких самих систем в інших культурах.

Будь-яка археологічна культура має дві групи рис: універсальні, притаманні всьому людству або певному господарсько-культурному типу, навіть історично-культурній області, і специфічні, властиві ядру культури. Власне, ядро археологічної культури і зберігає етнічні ознаки — тривкі, притаманні лише одній культурі і не схожі на всі інші.

Маючи етнічні риси, прадавні археологічні культури не дають проте підстав відносити їх до певного етносу; вони ще не досить виразні й здатні лише окреслити ядро. На власне етнічну належність вказують порівняно недавні історичні шари, на думку Бориса Рибакова, десь від XV ст. до н. е. Саме на цей період припадає перше суттєве відгалуження від індоєвропейського етнічного стовбура — виокремлення слов'ян. Воно пов'язано з двома археологічними культурами: комарівською і тшинецькою (XV—XII ст. до н. е.).

Наступні періоди чіткіше прив'язують археологічні культури до етносів, як і рельєфніше відтіняють особливості їх творення, зокрема формування культурної основи. Скажімо, слов'янський етнос формувався у кілька етапів і на кількох культурних основах. Один з них — лужицько-скіфський — охоплює чотири археологічні культури (лужицьку, чорноліську, білогрудівську та скіфську) і часовий проміжок від XI до ІІІ ст. до н. е.; другий, пов'язаний із виокремленням зі слов'янського масиву східного слов'янства, припадає на час існування зарубинецької та пшеворської культур (II ст. до н. е.— II ст. н. е.); третій — на період існування пшеворської та черняхівської культур (III—IV ст.); нарешті, четвертий, вузловий період творення українського етносу, охоплює кілька археологічних культур, що зароджувалися на слов'янському грунті: київську, празьку, пеньківську та колочинську.