Такою є схематична основа етногенетичних процесів в Україні. Але щодо її етнічності, то вона набагато складніша й колоритніша, бо замішувалася не лише на розмаїтті археологічних культур слов'янської основи, а й на іншоетнічних субстратах. Аби уявити барвисту етнокультурну картину населення України кінця І тис. до н. е.— першої половини І тис. н. е., дамо докладнішу характеристику археологічних культур з огляду на їхню етнічну основу та етнографічну визначеність.

Зарубинецька культура — одна з найдавніших підоснов формування населення України, насамперед слов'янського. Вона зароджувалася на межі III—II ст. до н. е. у Повісленні, охопивши чималу частину Волині. Підгрунтям її була архаїчна підкльошева культура. Взаємодіючи з сусідніми групами населення, вбираючи деякі елементи їхньої культури, вона витворювала власний образ.

В самій своїй основі зарубинецька культура була багатоетнічною: вона поєднувала субстрати зайшлих поморсько-підкльошевих племен з компонентами місцевих етнічних угруповань: балтських, іраномовних, слов'янських. Пізніше, на початку І ст. н. е., зарубинецька культура поширюється на великій території Полісся й Середньої Наддніпрянщини, включаючи й Київщину. Тут, на південно-східних кордонах, вона наприкінці І ст. н. е. зустрілася з могутньою, військовою за характером і скотарською за суттю, сарматською культурою. Результатом зіткнення двох культур стало утворення на зарубинецькому культурному грунті двох історично-культурних областей: власне зарубинецької (її представляла та частина зарубинців, що відійшла під тиском сарматів у Верхнє Подніпров'я та Наддеснянщину, зберігши ядро зарубинецької культури) і синкретичної, замішаної на основі слов'янської, частково балтської і пшеворської культури з занесеними до неї сарматськими компонентами. Синкретична культура стала основою для формування пізньозарубинецької культурної групи. Вона охоплювала всю Середню Наддніпрянщину — ту частину української території, де пізніше формувався власне український етнос.

Щодо ядра зарубинецької культури, то воно і надалі розвивалося в симбіозі з іншими культурами. Це особливо стосується тієї частини зарубинців, що відійшла у Південне Побужжя та Наддністрянщину. Там вони змішалися з племенами зубрицької культури, а через дакійців і бастарнів засвоїли субстрати і римської культури.

Тобто зарубинецька культура, охоплюючи значну частину території України в ході етнокультурних процесів, мала три основні локальні варіанти: прип'ятський, верхньодніпровський та середньодніпровський, а у пізніші часи ще й наддністрянський, їхня етнічна основа була слов'янською, але з різними домішками іншоетнічних субстратів: пізньолужицького, поморсько-кльошевого та частково милоградського — у прип'ятському варіанті; милоградського — у верхньодніпровському; пізньоскіфського — у середньодніпровському; балкано-дунайського — у бужансько-дністрянському варіанті.

Відповідно до локалізації етнічної основи зарубинецької культури локалізувалися і традиційно-побутові її сфери: побудова й інтер'єр житла, зняряддя праці, обряди та ритуали, вірування і, отже, загальний етнокультурний портрет її носіїв.

Першооснова традиційно-побутової культури формувалася на землеробських цінностях, пов'язаних із культом землі, землеробської праці та культом оселі й переважно осілого життя. Землеробство було примітивним (підсічним), так само і знаряддя праці (сокири, палиці-копачки). Тому воно вимагало колективних зусиль, а це сприяло утворенню селищ. Порівняно невеликі, вони становили не просто родинний осередок, а ще й виробничий колектив (сімейні общини). У давніші часи селища були відкритими, згодом, особливо в зонах контактування із сарматами, обгороджувалися земляними валами та ровами.

Житла — невеликі, овальної форми. Плетені стіни обмазувалися глиною з зовнішнього, а іноді з внутрішнього боку. Двосхилий дах вкривали очеретом або соломою. Простим був і інтер'єр житла: посередині вогнище, вздовж стін — дерев'яні лави. Вогнище мало також ритуальне призначення.

Надзвичайно простими були й поховальні обряди. Небіжчиків спалювали, останки ховали в певному місці, викопавши невелику ямку овальної, круглої, а пізніше квадратної форми. Над могилою робили невеличкий насип, пізніше позначаючи його камінням. Отже, поховальна обрядовість, відображаючи цінності землеробської культури, розвивалася через формування культу померлих (про це свідчить поява надмогильного насипу) і найпростіших понять про потойбічний світ та уявлень про душу (надмогильне каміння, а пізніше — надмогильні стели).

Урізноманітнення етнічного складу зарубинців супроводжувалося еклектизмом у матеріальній культурі та ускладненням ритуалів. Завдяки чужинцям змінювалися характер поселень, тип житла, комплекси господарських споруд. Та насамперед зміни були пов'язані з удосконаленням знарядь землеробської праці та освоєнням нових орних земель. Внаслідок господарського прогресу селища збільшувалися (налічували до ста дворів). Сільська громада складалася з малих сімей, кожна з яких розміщувалася в окремому житлі й мала свої господарські будівлі, тобто була автономною. Земля становила тоді общинну власність.

Модифікувалось і житло. Напівземлянки стовпово-плетеної конструкції змінювалися на напівземлянки, а пізніше наземні споруди зрубної та каркасно-стовпової конструкції. В зубрицькій культурі вони були прямокутної форми, а у зарубинецьких племен — квадратної. У зарубинців її перейняли інші племена, зокрема ті, що мешкали на Волині та Наддністрянщині. Поступово урізноманітнювався і комплекс господарського призначення: з'являються комора, ями-погреби, хліви, навіть майстерні.

Зональність зарубинецької культури виразно проявлялася й у поховальній обрядовості. Спільною для неї традицією стають ямні поховання, обставлені достатньо складною ритуальною системою, про що свідчать, зокрема, і надмогильні насипи та каміння, і спеціальний поховальний інвентар, і різноманітний асортимент прикрас та речей побутового вжитку, що їх знаходять у похованнях. Це дає підстави вирізнити чотири основні варіанти поховальної обрядовості зарубинців: поліський (для могильників цієї території характерні ритуальні підвіски з солярними знаками), верхньодніпровський (сокири, наконечники списів, бляхи), середньодніпровський (обручки та спіральки), західний (зброя). Кожен з варіантів увібрав елементи культур, що панували у відповідних регіонах: у Поліссі — пізньолужицької, пізньопоморської та пізньоскіфської, у Верхньому Подніпров'ї — милоградської, на Середній Наддніпрянщині — пізньоскіфської, у західному варіанті чітко позначилася поховальна обрядовість германців і кельтів.

Пшеворська культура — сучасна з