За своєю суттю пшеворська культура — землеробська, з притаманними для неї цінностями, хоча в її складі були мисливці, рибалки та скотарі, позначені своєрідною традиційно-побутовою культурою. Наприклад, житло носіїв пшеворської культури являло собою спрощену напівземлянку стовповоплетеної конструкції, довкола неї — невелика кількість ям-погребів. Внаслідок міграції зарубинців Полісся й Волині в ареал розташування пшеворців матеріальна культура останніх певною мірою змінюється. Це позначилося, зокрема, на плануванні та типі побудови житла, характері й кількості господарських будівель, внутрішньому інтер'єрі помешкання.

Зміни традиційно-побутової культури пшеворців відбувалися здебільшого через поширення культури зарубинців. Переважало прямокутне житло — напівземлянки каркасно-стовпової або зрубної конструкції, значно збільшені ями-погреби. Це — ознака осілості населення, певного прогресу господарювання та зміни суспільного устрою: більшої ваги набуває окрема мала (індивідуальна) сім'я.

Отже, у І—II ст. н. е. відбувалася перша в етнічній історії України культурно-етнічна консолідація слов'янства. Вона сформувала найпотужнішу етногенетичну гілку — східне слов'янство, на грунті якого вже тоді зароджувалися паростки українства.

Проте зовнішні чинники не дозволили завершитися цьому процесові, бо спричинили до нової хвилі міграції племен. Прийшло в рух населення зарубинецької культури: племена, що жили у Наддніпрянщині, перемістилися на Наддністрянщину. Населення Середньої Наддніпрянщини розділилося на дві групи: одна з них відійшла у північні райони, на Наддеснянщину; друга — на Побужжя. Міграціями охоплено і населення пшеворської культури. Під тиском германських племен (вельбарська культура) воно переміщується в південні і східні райони, сягаючи Дніпра. Водночас степова частина України заселялася дакійськими племенами липицької культури та сарматами.

Таким чином, від І ст. до н. е. до І—II ст. н. е. слов'янське населення двох основних археологічних культур — зарубинецької і пшеворської — доповнювалося іншоетнічними племенами: людність Середньої Наддніпрянщини вступала в асиміляційні процеси з балтськими (носіями штрихованої кераміки і юхнівської культури) та іранськими племенами (переважно сарматами); слов'янське населення Волині і Наддніпрянщини — з германськими (пшеворської культури) і дакійськими (липицької культури) племенами.

Носії зарубинецької та пшеворської культур стали основою нової культури — зубрицької. Проте цей природний процес був перерваний наприкінці II ст. н. е. вторгненням у слов'янський світ войовничих германських племен готів (носіїв вельбарської культури), в числі яких були бургунди, вандали, гепіди. Надавши руху слов'янським племенам, вони вдруге в етнічній історії України поділили східне слов'янство на дві частини, власне, на дві історично-культурні області: верхньодніпровську і дністровську, поглибивши розмежування, що сталося ще в індоєвропейському світі,— між землеробами і скотарями. Тепер цей етнічний поділ пролягав у межах єдиної землеробської культури східного слов'янства.

Вельбарська культура започатковує новий етап у етнокультурних і етногенетичних процесах, що відбувалися в останній чверті II — на початку IV ст. на території України.

Ареал поширення археологічних культур та архаїчних гідронімів
у Східній Європі першої половини І тис. н. е.:
І — регіон поширення балтських гідронімів;
II — зарубинецькі старожитності; III — черняхівські старожитності;
IV — липицькі старожитності; V — слов'янські гідроніми;
VI — балтські поодинокі гідроніми; VII — фракійські гідроніми;
VIII — германські гідроніми; IX — іранські гідроніми.

Вона відіграла роль збудника стабільності місцевих культур, опосередковано ставши першим істотним поштовхом до консолідації різноетнічного населення України й формування принаймні соціально-економічної спільності. Щодо етнокультурного впливу вельбарців на українську етніку, то він виявився незначним і нетривалим.

Етнічний слід вельбарців простежується вузькою смугою в тих місцях, якими пролягав шлях їхнього просування з Північної та Центральної Європи, з нижнього Повіслення через Західну Волинь і Поділля до Причорномор'я. Хронологічно вельбарська культура поділяється на два періоди: ранній (II—III ст.) та пізній (III—IV ст.). На ранньому етапі вона пов'язувалася з оксивською культурою та культурою Скандинавії; потім, рухаючись на схід і південь, зазнавала впливу пшеворської культури, а на останньому етапі — сарматської та римської. Остаточно втратили вельбарці етнографічну своєрідність після виникнення в IV ст. могутньої черняхівської культури, в якій переважно і розчинилася вельбарська культура.

Проте певний слід на етнічному грунті України вельбарці залишили. Деякі оригінальні риси їхньої традиційно-побутової культури були засвоєні іншими племенами та етнічними спільностями. Наприклад, у способі будування житла перший етап міграції вельбарців виразно засвідчив традиції, коріння яких сягають культури германських племен Північно-Західної Європи. Тоді будувалися наземні житлові споруди — великі будинки вальково-каркасної конструкції, що мали подовженопрямокутну або овальну форму. Вони були здебільшого двокамерні: одне приміщення правило за житлове (в ньому містилось і вогнище), друге призначалося на господарські потреби.

Пізніше, під впливом пшеворської культури, вельбарці починають будувати поглиблені житла — напівземлянки й землянки овальної та прямокутної форми, а в районах міжетнічного пограниччя з провінційно-римською культурою — наземні житла вальково-плетеної конструкції.

Певної трансформації зазнала і духовна культура, зокрема поховальні обряди. Втім, в свою чергу вплинули вони й на місцеве населення. Адже похоронні ритуали у вельбарців були дуже розвинуті і своєрідні. Вони відбивали землеробську культуру, носіями якої були якщо не кочівники, то в усякому разі мігранти. Саме тому для вельбарців були характерні безкурганні могильники та обряд трупоспалення. Пізніше цей обряд набув