Міський одяг, як i раніше, відбивав соціальне розшарування населення. Рядові городяни — ремісники, дрібні торгівці,

обслуга — звичайно були вихідцями із сільської місцевості, а тому й продовжували носити одяг, близький до сільського. Зрозуміло, в місті він дедалі більше нівелювався, втрачаючи локальну специфіку. Як i в селі, комплекс одягу городян включав сорочку i штани або сорочку i спідницю, але сорочка стає нижнім одягом. Щодо форм та крою одягу, то вони змінювалися повільніше. Розрив у крої між селянським i міським костюмом відбувався через те, що міський одяг середніх верств поступово починає розвиватися за загальноєвропейськими законами, підлягаючи впливам моди.  

  Соціальна диференціація міського одягу насамперед позначалася на використанні тих чи інших матеріалів. Якщо бідні городяни вживали, як i селяни, саморобні тканини із льону та вовни, а покупці — тільки для оздоблення, то заможні верстви — переважно uiobkobн тканини, парчу, оксамит, високоякісне сукно, дорогі хутра.  

  У міському костюмі порівняно з сільським налічувалася велика кількість предметів. На відміну від полотняної сорочка заможних городянок була шовковою, з глибоким вирізом. На верхню частину сорочки надягали ліф із вузькими рукавами, які застібалися або зашнуровувалися. Спідниці та ліфи робили з дорогих тканин: штофного шовку, атласу, парчі. На голову надавали шапки-кораблики овальної форми з шовку, оксамиту або парчі. Дуже різноманітним був верхній жіночий одяг— кунтуші, жупани, свитки, каптани. Люди середнього достатку взували чоботи и черевики з телячої, волової, кінської шкіри або з юфті. Найбільш заможні — з перського и турецького сап'яну: червоні, жовті, зелені, блакитні, лазурові, 6ілі або ж тілесного кольору. Таке взуття густо розшивалося золотом, особливо халявки.  

  У чоловічому одязі городян обов'язковим компонентом був жупан із саморобного сукна. Він підперізувався широким поясом, якість якого свідчила про заможність власника. Жупан носили у парі з кунтушем — верхнім одягом із довгими рукавами або прорізами для рук, який іноді підшивався хутром.  

  Для всіх узагалі чоловічих убрань люди середнього достатку вживали сукна, які привозилися з-за кордону, зуф (різновид камлоту), для святкового плаття — шовкові матерії (киндяки, тафту, камку, оксамит, атлас, алтабас та ін.). У людей більш заможних покривалось шовковими тканинами i буденне вбрання. Тодішній смак вимагав найяскравіших кольорів — як сукна, так i матерії. Чорні та взагалі темні кольори вживали лише для печальних (траурних) або так званих смирних (жалобних) убрань. За уявленням часу яскраві кольори викликали повагу, i тому царі наказували керівним особам в урочистих випадках, коли потрібно було впливати на народ, з'являтися у барвистому одязі. Служилі люди під час урочистих подій також одягали «цветные одежды».  

  Кольори були різноманітними, але переважав червоний із багатьма відтінками. Навіть духовні особи носили ряси червоних кольорів. Серед найбільш уживаних були кольори лазуровий, зелений та вишневий, за ними йшли рудо-жовтий, шафранний, лимонний, пісочний, цегляний, сливовий, маковий, димчастий та ін. Шовкові матерії, за винятком дешевих сортів, ткалися разом із золотом та сріблом i мали багато узорів та фігур, зокрема: луску, великі и малі кола, струмені, ріки, трави, листя, птахів, змійок, людей тощо. «Золотное платье» вважалося атрибутом гідності бояр та думних людей, котрі оточували царську особу, i коли приймали послів, то тим хто не мав такого одягу, його видавали тимчасово із царської казни.  

  Особлива цінність чоловічого вбрання полягала у нашивках, зап'ястях, мереживі, ґудзиках. Нашивки робили завжди з матерії, різко відмінної від лицьового боку всього одягу: наприклад, на зеленому сукні нашивки були червоні. Під колір нашивок підбирали зав'язки й китиці (ворворки). Нашивки та зап'ястя у багатих занизувалися перлами, коштовним камінням,

покривалися золотими ґудзиками, у бідних ґудзики були з шовку або прядива. Мереживо залежно від своєї форми мало різні назви: кільчасте, колінчасте, решітчасте, плетене, петель-часте тощо. Ґудзики іноді робили з перлин; у деяких франтів кожний ґудзик являв собою одну велику перлину. Золоті та срібні ґудзики мали назви або за способом виконання (канфаренні, сканні, грановиті)або за формою (грушоподібні, гостроконечні, прорізні, клинчасті, половинчасті, жолобчасті). Траплялося, замість металевих ґудзиків пришивали плетені з канителі або кришталеві. Бідняки носили олов'яні ґудзики таких самих форм, що й багаті; часом вони сягали розміру яйця. Число їх було найчастіше одинадцять чи дванадцять, іноді чотирнадцять-п'ятнадцять.  

  Пояси носили обов'язково: ходити без пояса вважалося за непристойне. Окрім опояски на сорочці носили широкі пояси (кушаки) з верхнім одягом i хизувалися ними не менше, ніж нашивками i ґудзиками. У небагатих людей пояси були дорогильні i тафтяні; у багатіїв вони робилися з дорогих матерій та прикрашалися коштовностями. Пояси були смугасті (наприклад, білі з червчатими та лазуровими смугами почергово або лазурові, червчаті та вишневі смуги з золотом), i в кожні смузі розташовувалися своєрідні узори: змійки, ратички, шильця тощо. Пояси прикрашали золотими i срібними бляхами (плащами) круглої, видовженої, чотирикутної або багатокутної форми з виїмками по кутах; між плащами накладали інші металеві прикраси (переченки). На плащах карбували різні фігури, звірів, птахів, вершників. До