В історичному розвитку культури Просвітництво виокремлюється величезною концентрацією якісно нових ідей, народжених і реалізованих у гранично стислий час. На відміну від попередніх ця епоха сама дала собі ім’я: термін “просвітництво” використовують Вольтер, Гердер, остаточно ж він закріплюється після статті І. Канта “Що таке Просвітництво?” (1784 р.). Новий етап у розвитку європейської філософської думки засновник німецького класичного ідеалізму розпочав із підсумків діяльності енциклопедистів.

Слушними є твердження сучасних дослідників, нібито своєю величезною популярністю “Памела, або Винагороджена доброчесність” Річардсона чи “Страждання молодого Вертера” Гете не в останню чергу завдячували наївній вірі читачів і читачок у те, що видавець оприлюднює справжні листи і щоденники. Однак, це було не що інше, як пошук нових сфер і способів відображення, який поряд із вірогідністю утвердив арсенал інших засобів, вбираючи фантастику (філософський-фантастичний аналіз людської природи й суспільства в “Подорожі Гулівера” Свіфта, історія Фауста у Клінгера й Гете, драми-притчі). Все було щедро здобрене дидактизмом, що мав донести до читача певну суспільно значущу ідею.

Своєрідність освоюваної літературою європейської дійсності іноді підкреслювалася сприйняттям її очима уявного іноземця (“Перські листи” Монтеск’є, “Громадянин світу, чи Листи китайського філософа з Лондона своїм друзям на Сході” Голдсміта) або людини, вихованої “природою” (“Простак” Вольтера та ін.). Романи Вольтера, Дідро, Гете започаткували європейські філософський роман і драму. На фоні тогочасних матеріальних і духовних реалій вони розглядали людину в її співвідношенні з дійсністю, в боротьбі за гідне місце в житті. Безумовно, література епохи Просвітництва своїм підходом до життя, способом його відображення, типом позитивного героя та художніми особливостями була якісно новим, закономірним етапом розвитку світової літератури.

Аналіз панівних тенденцій у культурному розвитку Європи того часу знову звертає нашу увагу на Францію, батьківщину Вольтера, Дідро, Руссо, котрі уособили дух Просвітництва. Не одне покоління мислителів і письменників формувалося під впливом ідей Марі-Франсуа Аруе, відомого під псевдонімом Вольтер. Охоче вдаючись до іронії та скепсису, він глумився з церкви, викривав мракобісся, релігійний фанатизм, тиранію, висміював безпідставну гонористість аристократів, самовдоволення буржуазії. Його варіант погляду на ідеальне суспільство поступався глибині й сміливості переконань Дідро та Руссо своєю помірністю вимог, абстрактно-гуманістичним характером влаштовував і буржуазію, і аристократів, і монархів. Але життя Вольтера, стиль його мислення, світосприймання, система поглядів, особливості таланту зробили його символом передової думки свого часу. Цьому сприяла притаманна мислителеві здатність відкривати оригінальність і перспективність чужих концепцій та думок, вдало їх пропагувати, як це сталося з класичним твором підпільної літератури – “Заповітом” Жана Мельє, котрий сприяв появі комуністичних утопій ХVIII століття.

Загальну увагу до себе Вольтер привернув пропагандою прогресивної соціальної системи й передової філософії в книгах “Філософські листи” (1733 р.) та “Основи філософії Ньютона” (1738 р.), де зіставлялися англійські та французькі погляди не на користь останніх. Авторитет провідного майстра слова закріплюється за ним великим успіхом історичних праць, пронизаної ідеями просвітницького абсолютизму історичної поеми “Генріада” (1723 р.), знаметої поеми “Орлеанська діва” (1735 р., видана 1755 р.), що розвінчувала церковне трактування історичного прототипу. Минуле під пером письменника й філософа набувало чітко окреслених рис сучасності.

Та офіційного визнання в літературі Вольтер досягає як драматург, творець просвітительського класицизму, відмінного від класицизму ХVII століття. Шануючи й наслідуючи традиції Корнеля та Расіна, він розвиває їх у напрямі політизації тематики, зіткнення різних ідеологій та їхнього впливу на людей, посилення активності персонажів, уведення гострих філософських проблем, додержання історичної й етнографічної достовірності, привернення уваги до почуттів героїв. “Едіп” (1718 р.), “Брут” (1731 р.), “Заїра” (1732 р.), “Смерть Цезаря” (1736 р.), “Фанатизм, або Пророк Магомет” (1740 р.) – ось неповний перелік численних драматичних творів, адросованих людям, котрі розмірковували над політичними, філософськими, моральними, релігійними проблемами.

Конструюючи для Європи свій варіант суспільного ідеалу, Вольтер продовжив сходофільську традицію. Складаючи панегірик Сходові, перш за все Китаю, закликав наслідувати його як державу освіченого деспотизму,якою управляє імператор-філософ в інтересах народу, як державу, де панує деїзм (сприймання Бога як світового розуму, що видубував природу), де основа ідеології – вчення Конфуція – є втіленням чистої моралі. Цього, на думку просвітителя, було досить, аби вважати європейські країни варварськими у порівнянні зі справді духовними східними.

Ускладнення процесів суспільного розвитку й, відповідно, самої концепції Просвітництва в середині століття роблять творчість Вольтера складнішою й неоднозначною. Для нього це час прощання з багатьма ілюзіями, а заразом і з вірою в освіченого монарха, в гармонії між добром і злом, час появи цілої серії невмирущих шедеврів. У величезній кількості творів найрізноманітніших жанрів Вольтер приходить до висновків, що творець Всесвіту не втручається в його долі, не може відвернути лихо, що зло лежить в основі самої світобудови й переважає, тому в людській історії крихти чеснот і щастя губляться серед злочинів, безумств, нещасть. Це своєрідно висвітлюється в нових філософських творах, памфлетах, трагедіях, прозі, що, за влучним висловом дослідників, з’являється ніби на полях його найважливіших і найгостріших в ідейному плані філософських та політичних праць. У центрі повістей, оповідань, казок-притч стоїть типовий для класицизму образ інтелектуального героя, який прагне перейти від інтелектуального споглядання сівту до впливу на нього, та сюжет не висвітлює цю домінанту тогочасних людських прагнень, лишаючись простою ілюстрацією тієї чи іншої філософсько-етичної доктрини, того чи