Трагедія — це видовище свідомості і свідомість як видовище. Геро-їзм трагічного героя — героїзм надзвичайної свідомості. Це пробу-дження від міфу. Це битва за людську справедливість. Боротьба тра-гічного героя проти долі була відображенням соціальних потрясінь VII—V ст. до н. е. за політичну рівність і справедливість. Трагедії Есхіла готували грунт для демократичних перетворень в Афінах, були провісниками «золотого століття» Перікла.

Вільні люди античних міст безумовно розуміли те, що їхня країна має досить високий рівень духовної культури. У еллінів було пошире-не уявлення про особливий дарунок, яким божественне провидіння на-ділило їх. Ці уявлення втілилися у сказання про титана Прометея (дос-лівно означає «провидець»), який врятував людство від жалюгідного життя і взагалі від загибелі.

У трагедії Есхіла «Прометей прикутий» титан розповідає про за-слуги перед людством. Факел Прометея символізує велике значення творчого пориву, без якого людина не була 6 людиною.

Раціоналізм та творчий порив еллінів привели до рішучого повороту від релігійно-міфологічного сприйняття світу До нового наукового його тлумачення. Цей поворот, здійснений зусиллями багатьох видатних умів, був зумовлений глибинними зрушеннями у житті давньогрецького наро-ду. Перемога демократичного ладу та укріплення міської громадян-ської общини — полісу, закони Салона та Велика грецька колонізація, поява залізних знарядь праці й чужоземне рабство — все це дало можливість більш глибоко, науково переосмислити світ.

Пізніше систематизуючий розум еллінів склав канон семи мудреців, першим з яких став Фалес Мілетськші (бл. 625— 547 рр. до н.е.)— засновник іонічної натурфілософії. Однак кульмінацією раннього розвитку науки був Геракліт а Ефесу (бл. 520— 460 рр. до н. е.). Суть філософського вчення Геракліта полягає у цілісності розвиненого ним погляду на єдину природу світу і єдину прони-каючу його закономірність. Головне у його картині світу — діалектич-ність. Цей прорив забезпечив появу великої філософсь-кої тріади — Сокрлта, Платона і Арістотеля.

Слід зазначити, що до середини V ст. до н. е. відбулося виділення політичної інтелектуальної еліти із сильним впливом на носіїв полі-тичної влади. Реформи, що їх проводили Фемістокл, Ефіальт та Перікл потребували .професійних політиків, людей, здатних філософськи мислити. Цим пояснюється популярність, яку сягали в Афінах софіс-ти — платні вчителі мудрості. Багато видатних політиків з аристокра-тичних кіл були тісно пов'язані з філософами, прислухалися до їхніх порад. Великий вплив на Перікла мав Анаксагор. Існував цілий гур-ток Перікла — інтелектуальне оточення, яке впливало на вироблення політичної лінії. Основна ж маса громадян завжди ставилася до інте-лектуальної еліти з недовірою і зневагою. Так, ще за життя Перікла громадяни домоглися розправи над Анаксагором та Фідієм. Пізніше ці тенденції посилилися. Яскравим прикладом може бути трагічна доля Сократа, приреченого до страти.

Сократ (470/469—399 рр. до н. е.), за визначенням Цицерона, «спустив філософію з неба на землю». Заклик до цнотливого удосконалення, послідовний раціоналізм, віра у силу розуму — ось найприваблнвіші риси вчення Сократа. Сократ був загадкою для сучасників, загадкою він лишається й донині. Він прагнув збудити думку і закликав до знань, але стверджував: «Я знаю тільки те, що нічого не знаю». Він критикував полісну мораль і називав себе оводом, що безперервно жалить могутнього, але ледачого коня — афінський народ. Сократ не приховував своїх аристократичних симпатій і критикував недоліки демократич-ного ладу Афін.

В останньому слові на суді Сократ сказав громадянам Афін: «Прирікаючи мене на смерть, ви вважали, що позбудетеся викривача. Умертвляючи людей, ви не позбавитеся від осудження. Такий засіб захисту ненадійний. Набагато кращий інший засіб: не затикаючи рота іншим, намагатися самим бути якнайкращими». Сократ відмовився зберегти собі життя ціною втечі з Афін. Підкорившись вироку, він випив отруйний сік цикути.

Учні Сократа — Платон (428 або 427—348 або 347 рр. до н.е.), а через нього й Арістотель (384—322 рр. до н.е.) — створили філо-софські школи, які мали і мають великий вплив на формування ідей. За влучним висловом І. Кіреєвського, візантійське православ'я за при-родою платонічне, як латинський католицизм за природою арістоте-личний.

Середина V ст. до н. е. — це найвищий щабель давньогрецької культури, це її полудень. «У полуденній духоті, — за словами Аристо-фана, — коник, ошалілий від сонця, волає». Грецька культура цієї пори — це дійсно крик радості, що йде з середини людського роду, що дає світові геніальні твори. Найбільша перемога еллінів у греко-персидських війнах привела до небаченого раніше злету культури.

Найбільшого розмаху досягло монументальне будівництво в Афінах за часів Перікла: за неповних два десятиріччя було споруджено Пар-фенон. Пропілеї, храм Афіни-Переможниці, Ерехтейон.

Найчудовішими зразками грецької архітектури, що збереглися до наших часів, є храм Афінського акрополю Парфенон та Ерехтейон архітекторів Іктіна та Калікрата. Ці шедеври світової архітектури створювалися під загальним керівництвом Фідія.

Аргоський скульптор Поліклет зображував головним чином пре-красних хлопців — ідеальних громадян. Особливо відомі його статуї «Списоносець» та «Діадумен». Поліклет у трактаті «Канон» теоретич-но розробив систему ідеальних пропорцій людської постаті, як її уяв-ляли елліни V ст. до н. е. — голова мала становити 1/7 всього зросту, обличчя та кисті руки — 1/10, ступня — 1/6.

Одним із друзів Перікла був прекрасний грецький скульптор Фі-дій. Найвідомішою його скульптурою була статуя богині Афіни із зо-лота, дерева і слонової кості, яка стояла в Акрополі перед Парфеноном. Висота її сягала 12,5 метра. Для храму Зевса в Олімпії Фідій вирізьбив