Зауважимо: гени такого правового статусу формувалися тисячоліттями, що добре відтінено автором «Велесової книги». Своє Право русичі угоджували з волею Богів, а тому й мислили глибоко, гуманістично, патрвотично, аолелюбно, з позицій найвищої етики (честі, гідності, самосвідомості обов’язку), і в цьому сенсі — універсально. Універсально і в тому, що волю кожного, усього племені, інтереси держави відстоювали віче, бояри, князі, які діяли однодумно та в злагоді і з нормами багатовікових звичаїв, і— новочасних законів.

Згадаймо демократію в Україні нашого століття: в Українській Народній Республіці вона здійснювалася трьома органами: Центральна Рада (більш-менш сучасний аналог віча), Генеральний Секретаріат (тогожчасний аналог боярської думи) і Президентом (ну чим не князь, який спокон віків був органом виконавчої влади?). Це був приклад з УНР. А нащо ж забувати, що зараз також начебто живемо в демократичному суспільстві, в демократичній державі, яка за Конституцією України є навіть правовою? Хто ж здійснює цю правову демократію в наш час на терені земель колишньої Київської Русі? Віче (Верховна Рада), боярська дума (Кабінет Міністрів) та князь (Президент) — ну хіба ж це не приклад тисячолітніх демократичних традицій, що переходили від етносу до нації, хіба не приклад розвитку культури на прикладі правової культури? До того ж більшість законів, що були зазначені в «Руській Правді», а потім і в Литовських статутах (які до речі базувалися на збірнику законів Ярослава Мудорого («Руській Правді»), тому їх можна також вважати надбанням саме української правової культури, або в крайньому випадку — і української) зараз працюють як чатисни та статті законів України. Хіба це не приклад трансформації та удосконалення звичаєвого права до розвиненої правової системи? Так, цей розвиток і удосконалення пройшли довгий шлях і зробили його на своїй землі саме українці, а не візанти або великороси.

...Давно були на Русі харари, зараз варяги;

Ми ж Русичі...

Про державу можна казати, що вона демократична, якщо права та свободи громадян закріплені правовим шляхом в нормативному акті. Таким актом повинна бути конституція. І ось якраз перша конституція в Європі з’являється якраз в Україні, ан основі одного з найперший демократичних режимів — Запорізької Січі. Це конституція Пилипа Орлика. Ця конституція була значним витком вгору української правової культури. В ній з’являються норми конституційного або державного права. Тут передбачалося встановлення національного суверенітету і визначення кордонів Української держави, забезпечення демократичних прав людини, визнання непорушності трьох складових частин правового суспільства, а саме — єдності і взаємодії законодавчої (виборна Генеральна Рада, що мала скликатися тричі на рік), виконавчої (гетьман, обмежений законом у своїх діях, генеральна старшина та обрані представники від кожного полку) і суворо підзвітної та контрольованої судової влади. Конституція визначала фундаментальні принципи внутрішньої та зовнішньої політики майбутньої Української суверенної держави, засуджувала протекціонізм і підкуп, закріпила нечуване в феодальному суспільстві рішення про соціальне забезпечення убогих, удовиць, сиріт тощо. Хіба не логічна послідовність в правовій культурі українців?

Важливу роль в розвитку національного права зіграло міжнародне право. Ще коли Аскольд і Олег ходили в походи на Константинополь, на Візантію, коли руський щит прибивався до царградської брами, укладалися міжнародні договори, договори, в яких зазначалися умови співробітництва двох країн, торгівлі, сплати мита чи контрибуцій. Це і були перші краплі надбання міжнародного правового досвіду українського народу. Багато разів ще приходилося Україні вступати в міжнародні зносини з багатьма країнами. Гетьман Іван Мазепа заключав договори зі Швецією та Туреччиною, з Кримом та з Росією. Тільки завжди умови цих договорів залежали від становища держави на зовнішньополітичній арені. Якщо ж ще Олег програвав у поході проти Візантії то встановлювалися договори з умовами кращими для Візантії, якщо ж навпаки — то для Київської Русі.

Таким чином можна зробити висновок, що правова культура українців (як частина культури взагалі) розвивалася досить успішно і що ця культура формувалася та вдосконалювалася саме українцями від роду в рід, від етносу до нації.

РЕЛІГІЙНА КУЛЬТУРА

Українці пережили (й переживають) процеси як одно- (язичництво), дво- (язичництво й християнство), так і багатовір’я (політеїзм), а також як відсутності, так і наявності, а той непомірної розгалуженості конфесійних інституцій, зокрема: при вірі в єдиного Бога, як у християнстві існують не тільки православ’я й католицизм, а й численні протиборствуючі церкви в православ’ї.

Інша справа — релігія як частина культури. Слушно зауважують автори збірки «Релігія в духовному житті українського народу», що на сучасному етапі необхідний всебічний, неодномірний, науково-аналітичний метод, як і врахування того, що «складність історичного буття українського народу формувала у нього плюралістичний світогляд. Крім релігійності, його свідомості притаманні й елементи вільнодумства, що проявилося у вигляді релігійного інакодумання, скептицизму, індеферентизму, антиклерикалізму, пантеїзму, антитеїзму. Раціоналістичні та ірраціоналістичні підходи мають місце у різних сферах української духовної культури — в науці, філософії, освіті, мистецтві, навіть богослов’ї... Крім того треба додати конфесійну упередженість в оцінці релігійно-духовного життя українців, не переносити міжрелігійні суперечності на грунт раціонального».

Не важко переконатися, що сфера й проблема релігії належать до багатогранних, а їхнє коріння в глибинах праісторії. Суперечливий уже сам початок: віровання зароджується як процес складного комплексу почуттів: захоплення природою, благоговіння перед нею, але водночас і страх: природа була