- характерні риси романтичного методу в усіх мистецтвах.
Якщо теоретики класицизму виходили з прагнення наслідувати природу, то романтики виходять з прагнення перетворити природу. Вони створюють свій, особливий світ, на їхню думку, величніший і прекрасніший, ніж світ реальний. У цьому й полягає суть їхнього учення про два світи. З уявленням про два світи пов‘язаний полум‘я-ний захист романтиками цілковитої творчої свободи митця від будь-яких регламентацій і будь-яких норм.
Надзвичайно своєрідним явищем у поетиці романтизму була. й так звана романтична іронія, головними теоретиками її виступали письменники такі, як Фрідріх Шлегель, Карл Зольгер і Жан-Поль Ріхтер. До методу романтичної іронії широко вдавалися майже всі провідні романтики, а згодом і деякі представники критичного реалізму, наприклад Анатоль Франс. В основі романтичної іронії лежить різке контрастове підкреслювання відносності всіх і будь-яких обмежень в особистому та в суспільному житті. Усі ці обме-ження романтики зображують як бездумне насильство над природ-ним плином життя, як результат глупоти та дурості людей. Природ-ний рух життя ламає усі ці штучні перепони, і той, хто намагається втиснути природний плин в закам‘янілі рамки, сам опиняється у смішному становищі.
Заслуги романтиків у розвитку світового мистецтва важко пе-реоцінити. Вони розширили й оновили старі художні форми, розро-били жанри історичного роману, фантастичної повісті, ліро-епічної поеми, нові форми драми, досягли небувалої майстерності в лірич-ній поезії.
Поряд з художніми відкриттями великої античної літератури від Гомера до Овідія, що наснажили геній титанів пізнього серед-ньовіччя та доби Відродження (Данте, Шекспіра, Рабле, Сервантеса), проклали шлях до художнього дослідження діалектики душі, разом з художніми відкриттями французького класицизму та доби Просвітництва, романтизм - спадкоємець кращих традицій літератури минулого, зі свого боку, багато в чому сприяв великим досяг-ненням мистецтва критичного реалізму.
Як відомо, найвидатніші представники реалістичного мистецтва до різних прийомів поетичної образності, виробленої в художній системі романтизму зверталися не лише в пору свого «учнівства», а й у періоди творчого апогею, коли вони вже цілком опанували увесь арсенал своїх реалістичних виражальних засобів. Річ тут не в тім, як переосмислювались ці образи в художній структурі реа-лістичного цілого, не в тому, якої нової ідейно-художньої функції вони тут набували. Привертає увагу передусім той факт - певні відкриття романтичного мистецтва не було “знято” розвитком реа-лізму, вони функціонували й далі в “неперетвореному” вигляді в новій художній системі. Як приклад можна назвати багато рис Бальзакового Вотрена; сповнену динамізму яскраву, контрастову образність Флоберової “Саламбо” – роману, що поєднує у собі ви-користання багатьох реальних історичних даних з романтичною концепцією античності.
Майже для всіх видатних письменників першої половини XIX ст., які починали свій творчий шлях з позицій прогресивного романтиз-му, характерний поступовий перехід до методу критичного аналізу. Така творча еволюція Г. Гейне, О. Пушкіна, Т. Шевченка, М. Лєр-монтова, Ш.Петефі.
Отже, відкидаючи сучасну романтизмові дійсність як вміщення всіх вад, він втекає від неї, здійснюючи подорожі в часі і просторі. Втеча за просторові межі буржуазного суспільства виступало в трьох основних формах, а саме:
Відхід в природу, яка була або камертоном бурхливих душевних преживань, або втіленням ідеалу свободи та чистоти (звідси зацікавленість селом, критика міста, інтерес до духовності народу, вираженої у фольклорі).
Романтизм “заглядає” в інші регіони, екзотичні країни (східна тема в творчості Байрона, картинах Делакруа).
У випадку відсутності реальної териториальної адреси втечі він консруюється в уяві (фантастичні світи Гофмана, Вагнера).
Другий напрямок втечі – відхід від дійсності в інший час. Не знаходячи опори в теперішньому, романтизм розриває природний зв‘язок часів:
ідеалізує минуле, особливо середньовіччя, патриархальний образ життя, ремісничий устрій, лицарський кодекс честі;
конструює майбутннє, вільно манипулюючи часовим потоком.
Третій напрямок втечі романтика – відхід у власний внутрішній світ, в усі куточки свого «Я». В житті серця романтики вбачають протилежність безсердечності зовнішнього світу (казки Гофмана, Гауфа).
Романтизм як певний тип культури в різних країнах мав свої націонльні особливості. У Німеччині, роздрібненій більш як на 360 великих і малих суверенних держав – королівств, курфюрств, рицарських володінь, уся інтелектуальна енергія виплеснулася в галузб теорії, що знайшло відображення в філософсько-естетичних шуканнях, художній літературі, роботі славнозвісної школи Ієнських романтиків. В українській ментальності романтичний світогляд, формування якого відбувалося на основі національних особливостей, знайшов своє яскраве вираження у «філософії серця» П. Юркевича, в художній реальності М.Гоголя та Т.Шевченка, в пошуках витоків національної самосвідомості членів Кирило-Мефодіївського братства, П. Куліша, М.Максимовича та ін.
ЛІТЕРАТУРА
1.Ф.І.Прокаєв; Б.В.Кучинський; І.В.Долганов.
«Зарубіжна література» , К.1987.
2.Детская энциклопедия. Для среднего и старшего возраста. Издание 2. Том 11. «Язык. Художественная литература». Москва, «Просвещение», 1968. – 528с.:ил.
3.Бичко А. К. та ін.
Теорія та історія світової та вітчизняної культури: Курс лекцій. – К.: Либідь, 1992. – 392с.
4.Культурология в вопросах и ответах. Учебное пособие. Ротов-на-Дону: «Феникс», 1997 – 480 с.