Мономах підкреслює, що потрібно прощати навколишніх, адже “человеколюбець-бог милостив і премилостив…Господь наш, володіючи і животтям і смертю, согрішення наші, вищі од голови нашої, терпить раз, і знову, і до скону живоття нашого”.

І головне, потрібно завжди прославляти Господа молитвою: “Благословен же ти єси, господи, і прославлений вельми!.. Тож, хто не восхваляє тебе і не вірує всім серцем і всею душею во ім’я отця і сина і святого духа, - нехай буде проклят!” [Перше послання Павла до корінфян ХVІ, 22].

Поступово релігійна частина переходить у світську, на початку якої Мономах підкреслює, що його робота – “ се мізерного, слабого ума мойого поучення. Послухайте мене, якщо не все прийміте, то хоч половину”.

Світські поради”, які вміщенні у другій частині, витримані у дусі християнської гуманності. Володимир малює образ ідеального князя-правителя, перелічуючи його обов'язки перед підданими, церквою, самим собою.

Мономах дає такі поради дітям:

“Убогих не збувайте, але … по силі годуйте і подавайте сироті, і за вдовицю вступітесь самі, а не давайте сильним погубити людину”;

“Якщо хто буде достоїн навіть смерті, то не погубляйте ніякої душі християнської”;

“Річ мовлячи, не клянітеся богом, ні хрестітеся”, але давши клятву потрібно її дотримуватися – інакше можна погубити душу;

Духовенство потрібно поважати;

“Паче всього – гордості не майте в серці і в умі”.

Мономах підкреслює, що великим гріхом є збирання скарбів –а це суперечить епосі – періоду феодальної розробленості, коли люди, не впевнені в майбутньому, намагалися подбати про чорний день.

“Старих шануй, як отця, а молодих – як братів”;

Бережіться брехні, пияцтва, розпусти;

“Жону свою любіте, але не дайте їм, жінкам, над собою власті”.

Про хворих не можна забувати, а померлих потрібно вшановувати.

Володимир далі описує обов’язки князя: не покладатися на підданих, а все перевіряти самому. У поході князь повинен забути про сон, їжу і воду. Не можна давати дозволу війську грабувати мирне населення. Князь – керівник держави – має вшановувати гостя, незважаючи на його статус.

Володимир Мономах підкреслює, що потрібно постійно працювати над собою: “коли добре щось умієте – того не забувайте, а чого не вмієте – то того учітесь”. Тут Володимир посилається на приклад з життя, розповідаючи, що його батько –князь Всеволод, сидячи дома, вивчив п’ять мов. Головне ж зло для людини – лінощі, бо “що людина вміє – те забуде, а чого ж не вміє – то того не вчиться”.

Світські повчання закінчує Володимир програмою князівського дня: вставати до схід сонця, найперше йти до церкви, потім радитися (“думати”) з дружиною, судити людей, їхати на лови, в полудень спати і т. д.

Після такої дидактичної частини автор поступово переходить до автобіографічної. Настанови дітям Володимир підкреслює прикладами з життя – саме в цьому важливість твору, адже самі по собі настанови не будуть мати впливу на читачів.

Ця частина – спогади про численні походи, в яких Володимир брав участь. Автор говорить про вісімдесят три великі походи, “а решти не пам’ятаю, менших”. Очевидно, при написанні твору він користувався якимось щоденником, чи літописом – дивує точність, з якою автор пише автобіографію.

Мономах ніколи не чинив “неправедно”, завжди жалів міста і села. Одного разу, коли була боротьба за Чернігів з Олегом Святославичем, Володимир поступився своїми позиціями і віддав місто Олегу. Пожалівши “християнські душі і села, що горіли, і монастирі, я сказав: “Не хвалитися поганим!” І оддав я брату отця його місце, а сам пішов на місце отця свого – до Переяславля”.

Всі перемоги Володимир приписує Богу, адже лише з його допомогою вони були отримані. В кінці опису майже кожного походу автор пише такі слова: “І Бог нам допоміг”. Дякує Мономах Спасителю також за те, що рятував на ловах, коли “два тури на рогах підкидали мене з конем, олень мене один бив рогами і два лосі – один ногами топтав, а другий рогами бив. Вепр мені на бедрі меча одірвав, ведмідь мені біля коліна пітник укусив, лютий звір скочив до мене на бедра і коня зо мною кинув на землю, та Бог мене уцілілим зберіг".

Володимир з юності не пильнував свого життя: “що належало робити слузі – те сам я робив… ніколи не даючи собі супокою”. Ніколи він не покладався на посадників і сам кругом лад наводив. “Також і бідного смерда, і вбогу вдовицю не давав я сильним обидити, і за церковним порядком, і службою сам наглядав”.

Таким чином, прикладами з свого життя автор ілюструє поради, подані в середній частині твору.

В кінці “Поучення” Володимир, звертається до дітей і підкреслює, що не себе він хоче вихваляти цими спогадами: “хвалю Бога і прославляю милість його, що мене, грішного і недостойного стільки літ оберігши од того смертного часу, не лінивим мене, недостойного, сотворив був”… Мономах, підсумовуючи, просить читачів робити всілякі добрі діла, “ставлячи Бога зо святим його”.

“Поучення” дуже цікаве ще й тим, що це перший оригінальний твір такого жанру на Русі. Безперечно, що жанр батьківських повчань був поширений у середньовіччі, і Володимир міг, взявши їх за основу, написати схоже. Зокрема, популярними були “Повчання Соломона синові” з “Притч Соломонових”, “Заповіді дванадцяти патріархів”. З Візантії прийшли два повчання синам, вміщені в “Ізборнику Святослава” 1076 року – Ксенофонта і Теодори. У VІІІ ст. були створені англосаксонські “Батьківські повчання”. Про цей твір Володимир міг дізнатися від