Почалися репетиції. Моцарт і да Понте тримались напоготові, очікуючи інтриг та неприємностей. Правду кажучи, при таких обставинах серйозно завадити опері було не так то і легко. Даремні були спроби підняти проти Моцарта виконавців головних партій, запевнити їх що арії нової оперині на що не гідні. Актори віднеслися до геніальної музики Моцарта зі щирим співчуттям і працювали над вивченням своїх партій з гарячим запалом.

Перша репетиція з повним оркестром була для Моцарта справжнім тріумфом. Добре всім знайома невисока і худорлява постать композитора в червоному камзолі, накинутому на плечі, піднесено рухалась по сцені. Музикантам оркестру він вказував темп виконання окремих номерів, співакам, вже добре розучившим свої партії давав поради відносно того, як їм треба триматися на сцені.

Прем’єра нової опери відбулася 1 травня 1786 року. Успіх був величезний. Багато арій за бажанням публіки доводилося повторювати на біс.

Проте вороги Моцарта не спали. Йосифу ІІ почали нашепту вати, що ці нескінчені “біс” втомлюють співаків. Їм нібито загрожує втрата голосу, так як їх партії занадто важкі. Наклепники добилися того, що імператор зробив директору театру жорстке зауваження за повтори на біс. Розлючений “увагою” монарха, директор вирішив наступного року зняти оперу з репертуару, і дуже швидко вона була забута легковажною віденською публікою.

Але так не було в інших містах. У Празі – столиці Чехії, великому культурному центрі того часу – “Весілля Фігаро” мала гучний успіх з першого виступу і на протязі всього сезону 1768\87 року йшла безперервно.

Опера “Дон Жуан” була завершена у кінці 1787 року. У жовтні відбулась її прем’єра на сцені Празького оперного театру. Успіх був великий, і слава нової опери розійшлася всюди. Довелося й Відню, щоб не відставати від інших міст, поставити моцартівську оперу. Та легковажна віденська публіка не зуміла оцінити геніальне творіння належним чином.

Незважаючи на все, імператор вирішив, нарешті, надати Моцарту чин камер-музиканта, не зайняту після смерті Глюка. Проте замість 2000 талерів річного утримування, які отримував Глюк, Моцарту надали лише 800. Хоча, Йосифа ІІ мало цікавили твори великого композитора. За весь той час, який Моцарт перебував на службі, йому замовили лише декілька десятків танців для слуг та міських балів.

Зо дня у день писати “за випадком”, розмінювати свій талант на мілкоту, пристосовуючись до відсталих смаків аристократичних вальків чи міщан, було нестерпно. Потужні творчі сили, призвані до життя написанням “Весілля Фігаро” та “Дон Жуана”, шукали виходу. Композитор замислив дати відкритий концерт з програмою з нових творів написаних за бажанням, а не за замовленням.

Ще зовсім недавно концерти Моцарта приваблювали широку аудиторію. Зараз справа з організацією концерту на лад не йшло. Підписний лист ходив по рукам і, за винятком підпису відомого мецената Ван Світна, й досі залишався порожнім. Через якісь невідомі причини інтерес “високої” публіки до гри й музики Моцарта помітно зменшився. Може й справді, він почав писати так складно, що сучасники перестали його розуміти?

...Ясним березневим ранком 1789 року зал, в якрму повинна відбутися чергова музична “академія”, поступово заповнюється ошатною публікою. Лунає симфонія Гайдна. Прекрасну італійську арію виконує оперна примадонна. Потім на сцені з’являється добре всім відома невисока худорлява постать Моцарта. Він займає місце за фортепіано. За знаком Моцарта починають скрипки і віолончелі. Суворі акорди лунають трагічно. Починається Концерт для фортепіано з оркестром (ре-мінор)... Ось лунають останні ноти... Зал аплодує. Моцарт грає на біс. Витончене граціозне Рондо змінюють такі ж витончені варіації. І знову сувора, трагічна музика. Лунає Фантазія до-мінор...

Тяжким видався 1791 рік. Ще більш ніж раніш, Моцарт страждав від безгрошів’я. Дружина Констанца очікувала дитину і тяжко хворіла. Доктори пропонували її поїздку до Бадену для лікування мінеральними водами.

Ідея створення реквієму – великого твору для хору співаків-солістів і симфонічного оркестру – глибоко захопила Моцарта. Останнім часом він все частіше бував у чудовій бібліотеці барона ван Світна, де зберігалося багато цінних видань та рукописів. Тут він знайомився з монументальними творіннями для хору Іоганна Себастіана Баха, які в той час були мало кому відомі і зовсім не виконувалися. Глибокі драматичні образи кантат та ораторій Баха справила на Моцарта велике враження.

Пізніше загадкова історія із замовленням прояснилася дуже просто. Граф Франц фон Вільзегцу Штуппах, великий шанувальник музики, бажав любою ціною прославитися як композитор. З цією метою він замовляв талановитим музикантам різні композиції, переписував їх своєю рукою і потім видавав за свої.

Втративши в 1791 році свою кохану дружину, граф вирішив пом’янути її виконанням Реквієму. З цією метою він відправив до Моцарта свою людину, яка вела переговори з композитором. Бажанням присвоїти творіння великого Моцарта і пояснювалась таємність, якою були обставлені переговори. Проте на збуджену уяву втомленого, змученого постійними негараздами і турботами композитора ця дивна таємничість подіяла негативно.

Суворі, повні морочної величі і загрозливої потужності хори, що малюють з неймовірною драматичною силою картини смерті й катастрофи, яскраво контрастують із скорботною мольбою, із зворушливими жалобами. Лірична кульмінація всього твору “Lacrimosa” («Лакримоза» – «сльозливий» ) пронизана трепетним переживанням й просвітленою скорботою.

Якось Моцарта зайшли провідати друзі, вони були шоковані хворобливим виглядом композитора. Вони вмовили Моцарта залишити на час