Будапешті та інших містах, вивчав досягнення європейського мистецтва ХХ ст., що і вплинуло на подальшу його творчість. Але пейзажі Ерделі є своєрідні й глибоко національні. Чим більше споглядаєш їх, тим глибше пізнаєш Закарпаття, тим ясніше стає, що саме в його природі, а не в чужоземних впливах слід шукати джерела колористики Ерделі. Гранично насичені світлом, чистим, ледь-ледь вологим повітрям Закарпаття, променистою радістю буття, ці полотна полонять своєю емоційністю, психологізмом, глибокою ліричністю.
Згодом на художньому горизонті Закарпаття з’явилася «руська трійця» (в особі Бокшая, Ерделі, а згодом Манайла), організувавши об’єднання художніх сил регіону, як маяк, що кидає світло всім, хто шукає мистецьких доріг. Бокшай і Ерделі вважали: «Якщо Подкарпаттю признається політична автономія, то чому воно не могло б розпочати будувати нове життя, в нових обставинах, в порядку художньої автономії?». Так засновники нового напряму в підкарпатському мистецтві прийшли поступово до ідеї «підкарпатського Барбізону». Так, «Закарпатській Барбізон» був ударом по дрібному гендлярству, витворюючи свободу в своїй творчо-художній роботі. [8; 16]. В той час, (до 1940-х рр.) досяг успіху Андрій Коцка – учень Бокшая й Ерделі. Останній настільки вплинув на учня, що той, приїхавши з Риму (за отриману державну стипендію), стає вчителем малювання на Верховині, не лише почав малювати цей край, а й мистецьки, емоційно-філософськи його осмислювати. Прохолодна голубінь неба і зелень полонин, празникове вбрання горянок дали палітрі Коцки дуже важливі складові елементи, гірське повітря наповнює його картини своїм живим диханням, народжуючи в них мерехтливе й трепетне ???????. Закарпаття на все життя залишається його улюбленою темою, а зокрема злиденне верховинське село Тихе, в якому Коцка в наскрізь промерзлій школі навчав голодних гуцульських дітей. Але мистецтво його було сповнене оптимізму. Світ його полотен – світ поетичний. Пізніше Коцка дещо змінює манеру – спрощуючи форму. Після Академії мистецтв в Римі, за конкурсом, поміж 20-ма чужинцями, стає учнем Академії сан Люка в Парижі. Обидві академії закінчив з успіхом.
Але також великих успіхів досягли пейзажисти З. Шолтес і Ф. Манайло. Творам цих майстрів притаманні щира закоханість рідного краю, життєстверджуючий характер творчості, підвищена виразність та інтенсивність кольору несе в собі надзвичайно позитивні емоції й оптимізм у глядача. Шолтес тяжіє до документально-художнього відтворення мотиву («Свіжий сніг», «Воловецькі полонини»). Для Ф. Манайла природа сповнена казкової одухотвореності. Вона постає в його пейзажах у своїй фантастичній величі, овіяна героїчними легендами народного епосу («Гуцульські полонини», «Прикордонні гори», «Осінь»). В цьому полягає своєрідність обдарування митця, оригінальність його творчого мислення.
У З. Шолтеса, навпаки, уся переконаність і принадність краєвидів у простоті й виразності форм. Скромні за мотивами краєвиди, створені переважно на ?????? , щиро виявляють духовний склад самого художника, його глибоку внутрішню зосередженість, намагання поетично усвідомити красу рідного краю. Художник намагається вдивлятися в навколишній світ очима своїх земляків, звичайних трударів закарпатського села, а не захопленим поглядом туриста. Його цікавить світ барв і своєрідність природі, її зміни у різну пору року й дня. І колорит кожного полотна обумовлюється завданням передачі тих тонких нюансів настрою, що пробуджуються в людині від спілкування з природою.
Надзвичайно цікавим явищем в мистецтві України, а Закарпаття зокрема – є творчість учня і приятеля засновників закарпатської школи живопису Ерделі та Бокшая – блискучого ерудита й тонкого знавця мистецтва, художника-філософа Ернеста Контратовича. На прикладі його життя можна писати історію малярства на Закарпатті. Його працьовитості можна тільки дивуватися: переживши інсульт та параліч, на 84-му році життя наново вчився тримати в руці пензлик. І ще в своє 90-ліття кожен день працював над своїми чудовими творами, котрі вважає: недокінченими, бо на його думку: «картину не можна закінчити, тільки вдосконалювати. Підпис – це як останній цвях у труну з небіжчиком».
За часів Радянського Союзу в певній мірі його критикували, бо в той час, як відомо, навіть творчість корегувалася й перебувала під тиском тогочасної системи. Але все рівно найбільше художніх творів було створено ним у радянський період, переважно пейзажів, і тематичних картин з життя сільського люду, наприклад: «Робота в полі», «Женці», «Танці». Його роботи експонувалися на різних презентаціях в Словаччині, а в 2001 р. відбулася персональна ретроспективна виставка творів у м. Києві.
У 2000-му році газета «Україна молода» опублікувала цікаву статтю з інтерв’ю Ернеста Контратовича, де митець згадує своїх вчителів, як відданих громадян своєму народу: «Ерделі добре облаштувався в Парижі, міг там зробити кар’єру. Але його тягнуло тільки сюди. Бокшай міг розмальовувати церкви у Канаді, міг стати мільйонером. А вдома спромігся лишень на майстерню. Але вони були щасливі, що їхні роботи виставляються тут, що передають свої знання нашим художникам. Бо вони були патріотами». Дуже часто ми читаємо про цікаві історії написання картин, і про самі картини. Але нерідко надзвичайно цікавим є життя самих художників. Саме таким є життя Е. Контратовича. Про нього ми дізнаємося знову ж таки з цієї статті Олександра Гавроша, де наприклад, він розказує про критиків, які були в його житті: «Було таке, що знімали з виставки мої пейзажі, бо написані у похмурих тонах. І раз темна фарба – значить песимізм. В Союзі песимізму бути не може, у нас все файно і реально. Я оборонявся дуже хитро, кажу: «Тоді треба критикувати газети, бо друкуються чорною фарбою, букви мають бути червоними». Після кожної виставки художники боялися купувати