«якось на селі малював картину, в якій було багато зелені. Аби полотно підсохло, припер його до дерева. Приходжу, а кози, котрі паслися неподалік, лижуть моє малювання. Видно Контратович їм припав до вподоби. Так що я мав і таких критиків».

Художники – люди ненормальні. Коли Ерделі казав про когось «нормальний художник», це вже було підозріло. Найулюбленіше полотно автора є «Похорони бідняка». Але найбільше він любить малювати квіти: «Я свою філософію вклав у квіти. Ставлюся до них, як до чогось живого. З мене вже художники сміються, коли на пленері ходжу по полю, й боюся, аби не наступити на квітку. Коли б я був письменником, то міг написати твір про те, що після косарів лежать мільйони невинних жертв – квіток. Вони помирають наче люди в розбомблених містах. Коли малював поле – справжній килим, витканий з квіток, - відчував, що я – композитор! І звучить одна симфонія. Ось бабця грає на скрипці разом з дзвіночками, ось квіти заспівали. А коли раптом закумкала, мусив шмарити патиком у болото, аби мені не фальшувала в оркестрі!»

Людина мусить жити заради мистецтва. Найбільша трагедія - не оцінити красу. (Е. Контратович)

Отже, бачимо, що таке явище, як «закарпатська школа» мистецька – є надзвичайно яскравим і гідним поваги й наслідування. Кожен художник підходив до емоційно-філософського вирішення творів, при чому кожен по-своєму, тим і багата мистецька спадщина. Думаю, вона надихне для розвитку й наступні покоління.