У XX ст. художники-кубофутуристи наважилися поєднати свій метод з неокласицизмом і в такий спосіб намагалися розкрити по-таємний сенс давньогрецьких міфів.

За кожної епохи, в будь-якій країні, образи античних, зокрема грецьких міфів, потрапляючи до нового середовища, зазнають змін, трансформуються. Дуже виразно це позначається на літературі XX ст., коли до грецької міфології знову почали звертатися числен-ні прозаїки, поети, драматурги.

Для численних поетів античні міфи були лінзою, крізь яку вони сприймали сьогодення (у XX ст., наприклад, для Й. Мандельштама, Bч. Іванова, М. Волошина).

До міфів звертаються з різних нагод. Непоодинокі випадки, коли письменники вбачають у реальному житті варіації давно відомих з міфології схем. Дійсність, шукають у міфах так званий архетип.

Слово архетип—грецького походження (аналоги: праобраз, протомодель, віковічний взірець). Архе у перекладі означає початок. Тер-мін архетип увів у вжиток учень Фрейда, лікар-психіатр Карл Юнг (1875—1961). Він пропонував своє пояснення збігу мотивів у міфах різних народів (які ніколи між собою не спілкувалися), у релігійних сюжетах, поетичних творах (ця повторюваність здавна хвилює вче-них).

На думку Юнга, в прадавні часи у первісній орді сформувався стереотип реакцій на певні життєві події, обставини, стосунки — архетип. Юнг вважав, що людина успадковує архетип від предків. Це модель досвідомого колективного світосприймання, спільна для одноплемінників, для нації, раси або людства. У символах та образах архетип фіксує психічну структуру, звичну поведінку та світовідчут-тя. Він незмінний і непідвладний контролю розуму. Теорія Юнга сталa популярною, проте не загальновизнаною.

Звичайно, міфологізація не збігається з пошуками архетипу, від-повідно до якого кристалізується сюжет, розгортаються і набувають сенсу події. Це поняття ширше, щоправда, термін «міфологізація» вживають інколи так широко, що він перестає бути терміном: казка, алегорія, метафора — все підпадає під «міфологізацію».

Українські письменники, звертаючись до міфів Давньої Еллади, продовжують традиції вітчизняної літератури.

2. "Аполлонічне" та "діонісійське" начала в культурі та їх розуміння Ф. Ніцше та В. Іванова.

Якщо ж ми звернемося до грецької міфології з її невпинними кривавими пристрастями, зрадами, підступами і вбивствами богів, — так, саме вбивствами безсмертних, адже були і «могила Зевса», і «могила Аполлона», і інші «могили»!, — то, судячи з цього дзеркала буденності, можна, здавалось би, без коливань поставити психоаналітичний діагноз: давньогрецька культура на-лежить до жорстоких, деструктивних, садистських, а чи, може, некрофільських культур (зазначає М. Попович в монографії "Раціональність і виміри людського буття.").

Прийняти цю тезу заважає її очевидна абсурдність, — до-ведеться визнати, що руйнація і розпад характеризують одну з найбільш творчих і плідних цивілізацій в історії. Легше сказати, що нормальне дитинство було надзвичайно понурим і трагічним, і що тими кривавими терніями вистелений шлях до усміхненої цивілізації.

Уявлення про греків як «нормальне дитинство людства» (К.Маркс), дитинство, яке здатне викликати у нас тільки за-хоплення і замилувану посмішку, сформувалося в пізній євро-пейській культурі. Погляд на грецьку культуру як попередника і провозвісника культурної Європи усталився після Ренесансу, а надто після Віко, який поклав початок уподібненню історії світової культури розвиткові людського індивіда і виділив у кожній із них дитинство, юність і зрілість. А через декілька десятиліть Вінкельман обгрунтував уявлення про грецьку культуру як торжество принципу гармонії, ладу і міри, як культуру світлої життєрадісності. Це панівне і по сьогодні уявлення, пише Вя-чеслав Іванов, народилося «з білого видінння грецьких божес-твенних мармурів, із сяючого сну Гомерового Олімпа» (Іванов "Эллинская религия страдающего Бога."). З Вінкельмана і Гете починається новий етап захоплення грецькою класикою. Поворот у ставленні до античності починається не з кризи класицизму, а з Ніцше. Його іменем позначене перехрестя європейських інтелектуальних доріг.

Для Ніцше, для європейської культури останньої чверті ми-нулого століття відкриття трагічності «нормального дитинства людства» було приводом для перегляду класичної і класицистської метафізики істини і зла, розриву з традиційним конформізмом, пошуку нового бачення суб'єктивності як основи людського іс-нування. Трагічна радість визволення від незалежних від людини об'єктивних обставин мала два наслідки: самовпевнене утверд-ження людини в створеному нею самою світі цінностей і запе-речення тим самим смерті і долі. Смерть Бога, проголошена Ніцше, розумілась як смерть старої Європи і народження нової.

Навряд чи існує щось таке, про що б Ніцше нічого не сказав; його філо-софські нотатки стосуються чи не всіх більш чи менш значних предметів: дер-жави, релігії, моралі, науки, мистецтва, музики, природи, життя, хвороб, праці, стосунків чоловіка і жінки, кохання, под-ружжя, родини, народу, епохи, історії, історичних осіб, сучасників і, звісно, «одвічних» питань філософії. В окремих випадках його зауваження можуть мати те чи те значення, але, в будь-якому разі, для того, щоб вірно зрозуміти окремі ви-слови, потрібно зрозуміти основні заса-ди мислення Ніцше і знати контекст цього мислення...

Наївна філософія не вбачала відмін-ності між раціональністю й історичністю; вона могла уявляти Бога, світ і людину, могла розкривати свою змістовність об-разно й умоглядно, з безпечною прямо-тою, без потреби йти на екзистенціальні манівці; вона і згодом, після краху наївності, все ще може давати естетичну насолоду за допомогою своїх ретро-спекцій, ясністю й цілісністю своїх ви-творів, нарешті, тією істиною, що нею вона підтримувала вимоги існування. Але після краху безсумнівного цілого в Бо-гові, в душі і в світі, стали відчутними й усвідомленими межі між раціонально за-гальним і екзистенціальним історичним, і на передній план повернулися раціональні прокляті