На зміну садибному замку XVII ст. приходить міський дім, готель, що потопає у зелені садів, невеликий особняк французької аристократії, верхівки буржуазії, розбагатілих лихварів-нуворишів. Залиті світлом, вишукані са-лони і будуари ставали феєричним фоном для приватного життя і побуту аристократичної верхівки, яка видерлася після смерті Людовіка XIV з-під деспотичної опіки королівського двору. В особняках типу рококо вже не було характерної для класицизму єдності вирішення зовнішнього об'єму і вну-трішнього простору, архітектори часто відступали від логіч-ної ясності і раціонального підпорядкування частин ціло-му. Невеликі за розмірами кімнати і зали відокремлювалися, їх робили різними за формою, залежно від призначення. Житлові кімнати розташовувалися зазвичай вздовж другого поверху фасаду, повернутого в сад. Інтер'єри готелів роко-ко вражають безмежною розкішшю, ювелірністю оздоблень.
Типовий зразок рококо — інтер'єр готелю Субіз, ство-рений архітектором Жерменом Боффраном (1667—1754). Овальна зала будівлі відрізняється грацією форм, невиму-шеною витонченістю.
У середині 50-х років XVIII ст. стиль рококо був підда-ний критиці за надмірну манірність, чуттєвість і складність композицій живописних декоративних елементів. В архітек-турі почалася стилізація під грецьке мистецтво, хоч і дещо романтизована. Модним став англійський ландшафтний парк — цілковита протилежність французькому регулярно-му. Він мав справляти враження, ніби його не займала рука людини. Містки і хижі виникали в ньому начебто ненаро-ком, руїни наводили на роздуми. В орнаментиці теж пере-важали грецькі мотиви — меандр, пальмети, гротески. Якщо в малому Тріаноні (архітектор Жак-Анж Габріїль, 1689— 1782) у версальському парку — класичні риси, але допов-нені ліризмом та інтимністю, то вже через рік у розпочатій у Парижі церкві св. Женев'єви (з 1791р. — Пантеон, місце поховання славетних людей Франції) посилюється героїч-не начало. Архітектор цієї величної споруди — Жак-Жер-мен Суфло (1713—1780). Саме в майбутньому у витворах Клода-Нікола Леду (1736—1806) судилося розвинутися цій героїчній лінії нового класичного напряму.
У зодчестві Франції передреволюційних десятиліть пе-реважали громадські споруди. В Парижі, Бордо, Безансоні будувалися театри, розраховані на широке коло глядачів, ділові торгові будинки, біржі тощо. Ясність і простота, гар-монія і пропорційність усіх частин архітектурної компо-зиції — ось до чого прагнули тепер архітектори, які на собі відчули вплив просвітницької думки.
Власні національні шляхи англійська неокласика зна-ходить у містобудівній діяльності, меблях і посуді, а також вставках для меблів з яшмової маси. Однак неокласика тут не така нова, як на континенті, бо античністю в Англії захоплюються давно.
В Італії досягнення мистецтва тісно пов'язані з вене-ціанськими впливами. Попит на декоративне розмальову-вання палаців венеціанської знаті і картини, вівтарні об-рази для церков викликав надзвичайний розвиток мону-ментально-декоративного живопису, який продовжив традиції бароко (темпераментне мистецтво Себастьяна Річчі, жанрові мотиви Джованні Баттісти П'яцетті).
Найвидатнішим майстром XVIII ст., типовим для Ве-неції, виразником її духу, був представник пізнього баро-ко в європейському мистецтві Джованні Баттіста Тьєполо (1696—1770). Кожний сюжет його — чи то бенкет Клеопатри, чи суд Соломона — він перетворював на святкове ви-довище. Тьєполо — автор велетенських як церковних, так і світських розписів. У нього величезний декоративний хист і висока колористична культура. Він умів розрізняти в юрбі з десяток постатей, а всі інші вимічав однією мальовни-чою масою. Динамічність композицій, сміливість перспек-тивних вирішень, невичерпна фантазія художника якнай-краще відповідали не тільки бароковій архітектурі церков, а й тій пишній церковній виставі, яку являло собою вене-ціанське богослужіння XVIII ст.
Венеція цього століття дала світові чудових майстрів ведути — міського архітектурного пейзажу (Антоніо Каналетго, Франческо Гварді "Венеціанський дворик"), наприк-лад, жанрового живопису, який відтворював концерти, уроки танців, маскаради (П'єтро Лонгі).
Художники Франції XVIII ст. пройшли ту ж еволюцію від рококо до класицизму, що й архітектори. Першим ве-ликим майстром рококо був художник Жан-Антуан Ватто (1684 —1721), який починав з наслідування живопису фла-мандської школи ("Савояр" — хлопчик з Савойських гір, що йде на заробітки). Однак надалі його головним сюже-том стали галантні картини свята — аристократична ком-панія в парку танцює, прогулюється. Ніякої дії, ніякої фабули — світ безтурботного життя, переданий з витонче-ною грацією трохи іронічним спостерігачем ("Вередниця"), іноді меланхолійно ("Свято кохання", "Товариство в пар-ку", "Скрутне становище").
Театральність, характерна для мистецтва XVIII ст., у Ватто виявилась особливо чітко. Один з найбільших творів, завершених незадовго до смерті, "Паломництво на острів Цітеру", де кавалери і дами вирушають на острів кохання, робить глядача немовби співучасником зародження почут-тя, його наростання, і передано це відчуття кольором чу-дового мерехтливого світла, що розбивається на відблиски. Ірреальність, фантастичність зображення — мета художни-ка. Але це не кохання, а гра у кохання, театр. Театром і було все життя суспільства, яке змалював Ватто. Він добре знав життя справжнього театру, малював акторів італійської і французької комедії ("Жіль").
Найбільш реалістичний твір Ватто — "Крамниця Жерсена". У правій частині картини розмовляють поміж собою кавалери і дами, які забрели в антикварну крамницю, у лівій — складають у ящик картини, серед яких і портрет Людовіка XIV — "короля-сонця". "Чи немає тут думки про скороминучість життя, слави, влади і вічність — тільки мистецтво?" — запитують мистецтвознавці.
Істинним представником французького рококо вважа-ють Франсуа Буше (1703—1770) — "першого художника короля", як його величали, директора Французької академії наук. Гедонізм (від грец. — насолода), властивий рококо, Буше довів до повного нехтування раціональним, розум-ним. Він умів робити все: панно, картини, театральні де-корації, книжкові ілюстрації, малюнки віял, камінних годинників, карет, ескізи костюмів тощо. Його теми — релігійні, міфологічні, пейзажні краєвиди — все це пасто-ральне, ідилічне і відверто виражає чуттєву насолоду жит-тям ("Тріумф Венери",